— Я б не казав так на твоєму місці.Слуга не розпоряджається собою. Звідки я міг знати тоді, що колись моїми словами виправдовуватимуть найгірші злочини проти людськості ті, хто називає себе слугами Божими, а чи слугами Диявола, або, як тепер, слугами Народу? До книг писаних прокралася з уст фальш і блуд, а натомість звідти втекло смирення. Либонь, Мирон був останнім серед писарів, хто називав себе Многогрішним Уже почали друкувати книги на машинах і букви втратили тепло людської руки.Я сам переписав чимало книг, як для себе, так і інших.
А тим часом засуджений на смерть квапився розповісти мені свою історію:
— Десь через три дні після того, як я знайшов кавалок пергаменту, мені причулось у сні, ніби хтось мене кличе мирським ім"ям, а не даним при посвяченні.Я зразу здогадався, що то злий дух...
— Чому?
— Бо хотів, щоб я відізвався і потрапив таким чином у його тенета.Я став на коліна, помолився і знову заснув.Та невдовзі прокинувся й побачив, що у ногах сидить якийсь чоловік у багатій одежі з мечем при боці.Мав темні очі без блиску, наче дві нори.Я перехрестився – і мана щезла.Не інакше, як сам лукавий кликав мене тієї ночі й провідував.
— Мушу тобі сказати, — зауважив я, що монастирське життя багате на видіння.Тобі просто являлось те, чого ти хотів, але не мав через убогість.Ти хотів лишатися сам собою, пізнати світ за монастирськими мурами.
— Ну,звісно! – вражено вигукнув Мирон, і це мені сподбалось, бо я чекав обурення. – І тому я зробив дві страшні речі.
— Ти говорив про це на сповіді?
Мирон кивнув.
— І твій ісповідник, очевидно, порушив таїну святої сповіді?
Він похилив голову."Дурень, дурень, — подумав я. – У таких речах треба сповідатися самому Господу, а не священику.Бо Господь милосердний, а його слуги — жорстокі й непримиренні." Жаль мені стало його молодого віку, який вкоротить завтра сокира ката.Сокира вже нагострена.І поміст вже підлатали на майдані перед ратушею.
— Немудро ти вчинив, Мироне.Сам себе присудив до кари людської, а не Господньої.
— Ет! — махнув той рукою. – Я знав, що так буде! Мушу відповісти за те, що скоїв, бо через мене терпітиме люд і всяке боже творіння.А про видіння ти гарно сказав – як усе просто.Налий мені ще вина!
І розповів мені, як довго марудився, щоб прочитати крюки зі стертого пергаменту, а коли прочитав, й музика зазвучала в його голові, то сон зморив його серед дня, не могли брати добудитись.
— Ти знаєш, що то за музика? – спитав я Мирона.
— Я думав, се райська музика, яку підслухав Слуга з Добромиля.Про нього казали,ніби він чув голоси ангелів і пішов виконувати їхні повеління.А той, хто торгує у Волощині, не— справжній.
— Гарна байка! – всміхнувся я. – Можеш не розказувати далі: ти приспав увесь монастир моєю музикою.Але ж це принесло славу обителі, наскільки я чув.
"Як добре, — подумав я, — що не записав тоді цієї другої пісні."Втім, я мало вірив у те, що сей світ можна очистити від гріха.Часом його стає більше, часом менше.Такий Закон.Світ очищається сам по собі.
— Зрештою, нагадай мені, як се було? Де ти взяв сопілку?
— Виміняв у пастушків на яблука.
— А чому не зробив сам?
— Бо не вмію.Мене тоді теж зморив довгий сон.Але в монастирі тоді перебував старець на ймення Іоан, глухий як пень.Побачивши, що всі сплять, пропустивши утреню, і сонце давно зійшло, він піднявся на дзвіницю й раптом уздрів, як на Лаврів зі сходу суне чорна хмара і вже починає спускатися.Старець став бити у всі дзвони, бо й село теж заснуло мертвим сном.Де в нього взялось стільки сили, не знаю, а звук дзвонів долинув аж до Тершова і відігнав хмару.Вона пішла далі, на Бусовиська.Казали, ніби тамтешні ворожбити не пустили її на село, а струсили на ліс, і з неї посипалось величезне каміння.
— Згодом ця легенда обросла легендою про святого Іоанна?
— Та ні, Йоаном звали того старця.І який він святий, я тобі розкажу.Спробувавши те, що міг зробити досі лише Слуга з Добромиля, я почав іншими очима дивитися на світ поза монастирем.І втратив смирення, якого мене навчали з дитячих літ.Старця Йоана впросили зостатися на зиму, і він вельми зацікавився скрипторієм, хоча сам не вмів ні читати, ні писати.Він читав по губах переписувачів, бо ж ми навчені читати вголос.Я переписував крюки й тому мовчав.Мені казали, що є інший спосіб запису музики, але не було кому мене його навчити.Я міг би попроситися поїхати кудись до Сілезії, щоб навчитися того досконалішого способу, проте не насмілився. Старця я остерігався, але він ніколи не підходив до мене.Поступово з"явились чутки, ніби отець Йоан заводить з ченцями розмови про Святе Письмо, особливо, про Євангеліє, і що , можливо, се той самий чернець, який втік зі Скиту Манявського, звинувачений у єресі.Він, певно, щось відчув, і затаївся у своїй келії. Навіть перестав ходити до спільної трапези, споживаючи лише хліб і воду, а ми по черзі їх носили йому.
Надійшов мій черід.Казали, що старець геть охляв, і увійшовши до нього, я пройнявся великою жалістю: на постелі лежав уже не поважний чоловік, схожий на біблійного патріарха, а самі мощі.Я навіть подумав, що він не жиє, але рука старого ворухнулась, наче кличучи до себе.Я підійшов, і старець з несподіваною силою вчепився у мою руку.Від страху чи якоїсь мари я зомлів.Невдовзі хтось зазирнув до келії й побачив, що я лежу на підлозі, а отець Йоан – мертвий на своїй постелі.Дивись!
Мирон показав мені зап"ястя лівої руки, на якому крім свіжих слідів від кайданів були чорні плями, відбитки пальців:
— Це слід від руки отця Йоана.Він таки ломігся свого.
— Чого?
— Хіба з тобою такого не бувало, щоб у твоєму тілі оселялась чиясь душа?
— Радше навпаки, — відповів я. – Отже, той старець хотів, щоб ти став виконавцем його волі, чи не так?
— Ні, не його, а волі Господа Нашого Ісуса Христа! – голосно й чітко відказав Мирон.
Я ледь не похлинувся вином, а тоді з поважною міною заговорив:
— Диявол часто вводить нас в оману таким способом, мовлячи від чужого імені.
Той чоловік виявився просто одержимим, і я враз втратив до нього цікавість.Проте додав:
— Диявол не спить ніколи.Раз отой Йоан не заснув від тієї пісні, це вже щось означає.Ти ніколи над цим не замислювався?