— Добре, — раптом згодився Мирон, — чому б перед смертю не випити й закусити.
Дивний се був чоловік.Щойно дивився на мене скаженими очима й бряжчав ланцюгами, та враз злагіднів, як ягня.Небезпечні такі люди.
Я зняв з нього ланцюги відомим мені способом і Мирон почав розтирати затерплі руки й ноги.Очевидно, бідаці трохи помутніло в голові, і він вирішив, що це – сон, бо навіть почав усміхатись.Ми почали їсти й пити у цьому ганебному для людської істоти місці, хоча мені траплялось бачити далеко гірші темниці, як ота яма, де сидів воєвода і господар Влад Цепеш., окаянний мучитель.Роман Мстиславович теж був катюга, яких світ не бачив: закопував галицьких лицарів живцем у землю, садовив на палю, і витратив усю жорстокість свойого роду, бо ні Данило, ні Василько, сини його, ні онук Лев не вдалися у нього.І в такі криваві руки, до того ж підступні, втрапив мій пан, Купець з Добромиля.Лиш одне добре, що сини мстяться, а не слуги, бо я б не зніс такої покути.Я дивився на Мирона, якому тяжко було кусати хліб, бо якась наволоч добряче познущалась над безоружним ченцем, і думав, що ж то має відчувати звичайний чоловік, знаючи годину своєї смерті.І мабуть, у мене змінився вираз обличчя, бо нещасний перестав їсти й сказав:
— Когось ти мені нагадуєш, та не згадаю кого...
— Я всім когось нагадую, бо вгадую бажання людини, чиї думки горнуться до іншої людини.Я нагадую чоловіка, старого вже, котрий розповів тобі про Князя світу сього, і з того все почалося.Себто, твої нещастя.
— Як ти се робиш? – спитав Мирон, як питав колись князь Лев: з якоюсь дитячою цікавістю у змучених життям очах.
— Я ж Слуга з Добромиля, котрий навчився вгадувати чужі бажання, і притлумлювати власні.
— А ти можеш його сюди привести?
Він таки думав, що се йому сниться.
— Ти – не мій пан.Якби мені повелів се Купець з Добромиля, то я витяг би того старого з тамтого світу, хоч досі не робив такого.Так що вибачай.Можу привести тобі молоду гарну жінку, котра б збудила в тобі втіху до життя, і була б для тебе одночасно жоною, матір"ю і сестрою. Але бачу по тобі, що тоді твоє серце наповнилось би превеликим жалем, і ти не зміг би гідно прийняти смерть.Як слуга, я розумію іншого слугу.Ти усього лиш хотів догодити своєму панові, котрого сам вибрав.
— Може, ти ще й розповіси мою історію? – вколов мене Мирон.
— Я не знаю нічого про чуже життя, — розвів я руками. – Се – таємниця кожного.
— Але Бог, хіба Бог не знає все?
— Відки мені, малій нерозумній істоті, знати, що Він знає?
— І то правда, — похнюпився Мирон.Обхопив руками коліна і жвавість його згасла.Мабуть, подумав про те, що відкриється перед ним, коли душа покине тіло.
— Слухай, — раптом озвався він, — якби я дожив до старості, то попросив би когось списати мою історію на папері.Дякувати Богу, що він з"явився.Але, може, ти колись спишеш...
— Цього не обіцяю, бо досі я лише переписував книги.Я ж слуга все-таки.Втім, міг би комусь переповісти, якщо знайдеться хтось підходящий.
— Нехай буде й так.При писанні мова не така жвава й гладка, як при бесіді.Та й пишуть задля повчання, а не для забави.
— Я певний, що твоя історія дуже повчальна, судячи з того, де ти опинився.А як би ти її назвав?
— Я б назвав її...— замислився Мирон. – Я б назвав її " Наука Добромильська від Мирона Многогрішного".
— Зараз я думаю, — звернувся Слуга з Добромиля до Олексія Івановича, — що ця історія давно вже втратила свою повчальність.Але тоді багато хто би плакав від надміру скорботних почуттів, якби я оповів її.
— Не розумію.
— Усе, що записувалось колись, вартувало більше, ніж тепер.Виглядало переконливішим.За писане відрубували голови й палили на огні.Зараз розстрілюють і засилають до Сибіру, але роблять се в ім"я держави, а не Бога.Зараз страх – інший.Мирона мучили докори сумління, бо він знав, що жодна мирська кара і жоден суд церковний не знищать того, що він написав.Він терпів незмірні муки і кожен, хто чув його історію, здригався від жаху й співчуття.Навіть самі судді.Отже, він почав розповідати:
— Мене віддали ще отроком до Лаврівського монастиря.Мій батько був священиком у Тернаві.Я був третім сином у нашій великій родині.Спершу він було віддав мене у Спаса, та я звідти втік, бо послушники наді мною сміялись, знаючи, що ми дуже бідні.У Лаврівському монастирі я вперше почув про Слугу з Добромиля, котрий мав ангельський голос...
— Се – неправда.А чи живі ще твої батько й мати?
— Думаю, що ні.Вони не давалися чути відтоді, як я оселився у Лаврові.А тепер, коли я став єретиком, ліпше про них не впоминатись.
Я пообіцяв собі, що поїду до Тернави й звідаю про Миронову родину.
— Тішуся, що я в Добромилі З вікна видно гори.Я їх ще завтра побачу...Так-от, чув я про тебе і забув.Мене навчили читати й писати, і з часом я досяг такої майстерності, що почав переписувати крюки зі старих збірників, писаних ще на пергаменті, що не кожен потрафить.Але я чув музику в голові, хоч голос мав поганенький.І часом у скрипторії плакав, переписуючи , і брати-ченці крутили пальцем біля голови, насміхались. Та се нічого. Якось з монастирської бібліотеки винесли купу зогнилих і поточених мишами старих пергаментів, і серед того сміття, що мали спалити на задвірках, я помітив клапоть, списаний крюками, і взяв його собі..Власне, там не було нічого особливого: хтось вправлявся у писанні, але під новішими крюками проступали ледь видимі старі.Щоб їх прочитати, треба було добре помучитися.Я сховав той клапоть у сінник.Знаєш, що то було?
Я кивнув.Колись, ще отроком, покидаючи Лаврівський монастир після смерті князя Лева Даниловича, мого опікуна і благодійника, з нерозумності своєї я записав пісеньку на полях Євангелія.Очевидно, книга знищилась, а пергамент використали на різні потреби.
— Чи не хочеш ти, Мироне, сказати, що я став призвідцем твого нешастя? Мені дуже шкода.Я зроблю все, аби виправити сю невільну кривду.
Тоді Мирон подивився мені в очі:
— Без волі Божої нічого не діється в цьому світі!
— Нехай буде по-твоєму, але...
— Слухай, що було далі, Слуго з Добромиля, котрий невідомо для чого з"явився, невідь ким посланий і для яких справ, добрих чи лихих.