Тут вiн на мить прислухався. Його чутливе вухо вловило далекий дзвiн. "До заутренi кличуть!"
Бовкали дзвони i в ближнiх церквах.
Не гаячи часу, Пiвник по частинах видлубав монети iз глечика i опустив за пазуху. Важим холодом вони вкололи шкiру живота та грудей.
Глечик, намисто i блакитну пiдвiску вiн поклав на дно розколотого дупла.
Йому так хотiлося роздивитись усi монети,
Але треба поспiшати! Пiвник просто бiг до Десятинної. Треба справедливо роздати все калiкам убогим.
Тiльки хто воно приходив напереденнi?
Той Бог, якому дядько молиться щодня? Чи хтось iз лiсових богiв? Але яка турбота лiсовим богам до понiвечених, упослiджених, покинутих усiма калiк? Нi, певно, що це таки був дядькiв Бог. I це вiн виказав Пiвнику скарб. А скарб старий, не християнський, бо на жоднiй монетi немає знаку хреста, знаку нових богiв. А може, Пiвник просто не роздивився.
Малий не втримався i видобув з-за пазухи одну монету. Спалахнуло жовте кружальце, i на ньому зблисли риски i позначки, наче шашелевi ходи на старiй дошцi.
В ротi у Пiвника пересохло, серце калатало, а у вухах всi бадьорi звуки суботнього ранку пiднеслись до такої сили, що здавалось,. навколо вчорашня буря гримить.
Сталося так, що коли Пiвник витяг першу монету i подав найближчому жебраковi, крiзь розчиненi врата храму вибухло врочисте "Алiлуйя, алiлуйя. алiлуйя!" — радiсне, врочисте i нестримне.
Ця мить поєднала i сонячнi променi, i ангельськi голоси хору, i радiсть вiд здатностi дарувати, дарувати iншим людям. Все злилося в якесь сяйво, в якийсь вогонь, що зiгрiв, освiтив, заполонив усе єство хлопчика.
Вiн наче не йшов, а наче плив над мармуровим хiдником. Ось вiн пiдлiтає, пiдпливає до наступного калiки, подає йому блискуче кружальце.
Калiки тягли до нього розкритi долонi. Та ось вiн побачив, що вже вони тягнуть до нього скрюченi, мов пазурi звiринi, пальцi, хапають його за холошi, за подiл сорочки, за пояс. Ось вiн зависає в повiтрi. А вони його тягнуть униз i униз, i щось обривається, i вiн летить униз, униз до розчепiрених безжальних пазурiв.
Йому не стало чим дихати, сонце враз вибухнуло в очах iскрами, загасло зразу ж за чорною смердючою пеленою...
Пiвник плив, то в гарячих, то в холодних струменях i розумiв, що спить. Ось йому стало видно — до його лави пiдходить той хтось у золотавiм одязi променистiм i протягує руку. Не чекаючи, поки його торкнуться, — сiв на лавi. Розклiпив повiки — над ним у свiтлiй рясi, залитiй золотими променями сонця стоїть чорновидий попин. Той самий, якого вони зустрiли першого разу,
Пiвник ледь повернув голову, щоб обдивитись, де вiн опинився. Та гострий бiль пронизав йому шию.
— Ой! — Не втримався хлопчик.
— Потерпи. Ще довго болiтиме. А знаходишся ти в моїй келiї. При храмi Богородщi. Мене ти впiзнаєш?
— Впiзнаю. Ти попин. Ти стерлядь iз Подолу тягнув.
— Все так. Тiльки годиться мене звати — отець. Отець Онуфрiй.
Пiвник подумав: "Та який ти менi отець? Ти просто попин.
— Їсти хочеш?
— Хочу.
— Треба вiдповiсти: "Так, мiй отче!" — Пiвник здивовано вирячив на нього очi, але добре усвiдомлюючи, що вiн у владi цього попина, тобто "отця", вирiшив за лiпше пiдкоритись.
— Так, мiй отче!
— От i добре! Сiдай до столу.
На столi поруч iз накритим гарячим горщиком пишний буханець хлiба-загреби, двi дерев'янi ложки, нiж i на дерев'янiй тацi бiла редька молода, молода цибуля з пiр'ям i часник. I ще стояв на столi берестяний коробок iз суницями.
— Ти, сподiваюсь, хрещений у православну вiру?
— Авжеж! — Бадьоро вiдловiв Пiвник i, згадавши, додав. — Так, мiй отче!
— Якщо хрещений, то повинен знати, що перед трапезою треба прочитати молитву. А ти зразу до ложки тягнешся. Отож, проказуй за мною: "Отче наш, iже єси на небеси... Да святиться iм'я Твоє, да приiдеть Царствiє Твоє..."
Пiвнику було радiсно повторювати незвичнi i врочистi слова. I хлопчик їх просто виспiвував за чорнобородим попином...
По молитвi, проказавши: "Господи, благослови!", попин насипав собi i хлопчиковi в миски осетрової юшки, вiдломив по щедрому шмату хлiба. Юшка з головизни була така смачна, духовита i гаряча, що Пiвник не мiг себе стримати i голосно сьорбав, обсмоктував хрящi та плямкав губами. I на стiл крапав з ложки... Попин зауважень не робив, лише стиха посмiхався у свою розкiшну бороду.
Пiсля обiду попин почав Пiвника випитувати все-все про його дядька i про нього самого. Про всi бiди Пiвник переповiв. Лише змовчав, що живе у скоморохiв на Подолi. Що попини люто ненавидять скоморохiв та лицедiїв, i волохiв, i чарiвникiв, добре знав.
— То ти кажеш, твiй дядько ревний християнин i весь час на службу ходив, свiчки ставив, на церкву жертвував?
— Так, мiй отче!
— Ну, тодi помолимося разом за його безпеку. Повторюй:
"Скоро предварi, преждi даже не поработимся врагом хулящим Тя к претящим нам Христе Боже наш погубi хрестом Твоїм, борющие нас..."
— Тепер ти можеш iти до тих, у кого живеш. Та перед тим послухай моє напучування. Знай — ти впав у грiх гординi. Бо ти вирiшив обласкати тих, кого бог позначив убогiстю... То ангел тебе випробовував. Вiн тебе привiв на дерево до скарбу. Ти ж, як добрий християнин, повинен був прийти зi срiблом та злотом до храму i збагатити його скарбницю, щоб на тi монети святi отцi прикрасили храм сосудами, ризами та божественними книгами, щоб дали подаянiе жебракам! А ти взявся виправляти чуже горе по своєму слабкому розумiнню. I вийшло — спокусив убогих та ницих!.. А спокусити жебракiв — великий грiх! Зрозумiв, мiй сину?..
Пiвник тодi нiчого не зрозумiв. Йому тiльки нестерпно хотiлося до скоморохiв, до веселого Ходи i похмурого Реп'яха. I вiн подивився в очi чорного попина.
— Так, мiй отче! Iншим разом, коли знайду скарб, я спитаю тебе, як iз ним чинити... або... або зразу вiддам до храму...
I раптом, сам навiть не знаючи, чому, спитав:
— А чого ви всi, попини — чорнi? Ви всi греки? От ти, за лицем ти гречин, а мова в тебе чиста київська. Чому так?
— У мене батько був гречин. Його з iншими отцями до Києва привiз у вiрi людей наставляти сам Володимир... А мати iз цих земель.
— Так ти, як i Гречин Коняр, покруч? У нього так само, як i в тебе, батько попин... тобто святий отець, — виправився миттю Пiвник.