І все ж таки нам набагато легше уявити виліт із атома якогось невидимого електрона, ніж під впливом прискорюючих сил виліт величезної планети з Сонячної системи. Проте матерія живе за своїми власними законами, які не залежать від нашого способу мислення. Вона вимагає, щоб ми своє мислення підпорядковували законам її руху.
Електрон, на якому ми живемо, кохаємо, мріємо, рухається навколо атомного ядра — Сонця — з разючою швидкістю — близько 30 км на секунду. Що б сталося з нашою Землею, коли б ми надали їй додаткового прискорення? її орбіта почала б катастрофічно розширюватись, і Земля все далі й далі відходила б од Сонця. Такі закони руху в атомі, на дитячій каруселі, в Сонячній системі.
Вона відходила б од Сонця по спіралі й неминуче пройшла б повз більшість планет — на тій чи іншій відстані від них. Цей шлях мусив бути спіральним тому, що зустрічні планети й сила сонячного тяжіння гальмували б її виліт.
Так само повинна була окреслити свій спіральний шлях і загибла планета. Вона мусила пройти поблизу інших планет тому, що всі планети рухаються в одній — спільній для них — площині. Слід тільки врахувати поправку на кут її відхилення від цієї площини — екліптики. Кут міг виникнути в результаті того, що спрямування вибуху дещо відрізнялося від напряму, в якому рухалася планета по своїй орбіті. Коли б ця відмінність була надто великою (вибух спрямований перпендикулярно рухові), це призвело б до вибуху всієї планети. Так, наприклад, сильний боковий удар, спрямований перпендикулярно рухові автомашини, призводить до тяжкої аварії, а удар у задній буфер, навіть під деяким кутом, найчастіше закінчується тільки подряпинами. Ми ж тут розглядаємо випадок, коли планета вся цілком не могла бути розірвана за умов, якщо причини вибуху перебували у глибоких шарах її кори.
Отже, шлях планети X серед своїх сестер можна окреслити таким чином (див. мал):
Але що це? Де ж ми знайшли загиблу планету? Невже на орбіті Плутона?
Таке припущення може викликати лише скептичну посмішку. Мовляв, давно доведено, що на орбіті Плутона, крім нього, іншої планети нема і що це припущення ні на чому не грунтується.
Та все-таки придивімось до Плутона: надто підозріла планета! Буває так: прийшов як свідок, а там, дивись, з’ясовується, що саме він і вчинив злочин. Оскільки космічних кодексів ще не існує і юридична практика космосу нам не досить знайома, не будемо поки що відкидати ніяких, навіть найфантастичніших версій.
Так, справді, на орбіті Плутона немає більш нікого. Але що він сам собою являє, якщо слід веде прямо до його дому?..
Насамперед звернімо увагу на форму його орбіти. За якою дивовижною випадковістю всі орбіти інших планет нагадують майже правильне коло, а орбіта Плутона так зім’ята і розтягнена, як буває це лише у відомих нам астероїдів? І чому він, точнісінько так, як більшість астероїдів, здатний лізти в чужий "город" — на орбіту сусідньої планети? Як не дивно, але він в деяких точках підходить до Сонця значно ближче, ніж Нептун.
Та давайте всі його дивні якості перелічимо по порядку:
1. Незвичайна для планети орбіта, яка за своєю формою нагадує орбіти астероїдів.
2. Вона незвичайна ще й тим, що різко відхилена від площини, в якій розміщені всі інші орбіти. Кут відхилення од цієї площини надто великий — понад 17 градусів! Через це Плутон ніде не перетинає орбіту Нептуна — в точках, де орбіти мусили б перетинатися, вони віддалені одна від одної на 3 астрономічних одиниці, що перевершує віддаль загиблої планети від Сонця. Таке відхилення від норм не відповідає жодному правилу і нагадує лише безладно переплутані орбіти астероїдів. Знову якась підозріла спорідненість — в силу анархічного руху!
3. Є один випадок, коли всі астрономи цілком офіційно ставлять Плутон на звільнене місце загиблої планети. Це буває тоді, коли перелічують планети внутрішнього кола. Зовнішнє коло починається з гіганта Юпітера. Всі наступні планети також перевершують масу Землі в десятки разів. І лише бідолаха Плутон, який міститься найдалі і за місцем, яке він посідає, так само повинен бути гігантом, чогось раптом "не доріс". Вважають, що його маса приблизно складає 0,8 маси Землі. За цими ознаками астрономи зараховують його до планет внутрішнього кола, хоч у фізичному розумінні він до них не належить.
4. Плутон має дивовижно низьке альбедо, тобто здатність відбивати сонячні промені. Це перш за все свідчить про те, що на ньому немає нижих ознак атмосфери: чим щільніша атмосфера, тим вища відбивна здатність планети! Так, наприклад, його найближчий сусід Нептун відбиває 73 проценти променів, які йому надсилає Сонце, а Плутон — лише 6 процентів! За умов, коли пін своєю масою майже дорівнює Землі, відсутність атмосфери стає незрозумілою. Крім Плутона, в Сонячній системі є тільки одна планета, на якій немає атмосфери, — це Меркурій. Але ж Меркурій у 20 разів менший за Землю. Навіть один із супутників Юпітера більший за цю крихітну планету.
Чому ж на Плутоні немає атмосфери, тоді як за своєю масою він мусив би неминуче її мати? Адже атмосфера не є якимось особливим дарунком, привнесеним ззовні, а породжена самою планетою. І лише в тому разі, коли маса планети надто мала, молекули газів одриваються від неї і летять в космос. Як же міг Плутон опинитися за межами існуючих у всесвіті законів? Неможливо навіть припустити, що на всіх планетах свого часу відбувалися активні хімічні процеси, які створили атмосферу, а на Плутоні ніколи такі процеси не відбувалися. А якщо й відбувалися, то куди поділася його газова оболонка? Хто його так жорстоко "роздягнув"?..
А можливо, він розгубив її в якихось таємничих мандрах, коли вже перебував V досить зрілому віці і встиг добре охолонути? Можливо, те, що виникає в молодості планети і майже не з’являється в старості, він подарував усім зустрічним на шляху. Тоді, може, Плутон і є тією безіменного планетою, яку марно розшукують осиротілі дочки-осколки на схрещенні своїх плутаних орбіт?
Якщо придивитися до орбіти Плутона, одоазу можна помітити, як тягнеться він до того місця, де мандрують ці скорботні дочки, подібно до того, як вони самі тягнуться до місця катастрофи. Виявляється, у небесних тіл також є туга за батьківщиною.