В орбітах наших штучних супутників спостерігаємо те ж саме: своєю найвишою точкою супутник сягає величезних космічних віддалей, а нижча точка його орбіти, як правило, міститься ближче до Землі — начебто саме нею він прив’язує себе до рідної оселі. Жодного разу штучному супутникові не вдалося набути такої орбіти-кола, яку мають плянети та їхні природні супутники. Так невже ж Плутон можна зарахувати до штучних супутників Сонця, а не до планет, що народились і живуть на своїх власних орбітах?..
Це здається надто фантастичним. Та все ж поглянемо, що скаже з цього приводу вже відоме нам правило Тіціуса — Боде. Ну, звичайно, і тут він є винятком! За Тіціусом — Боде виходить, що на найдальшому кінці Сонячної системи маємо одну зайву штатну одиницю: якщо усунути Нептун, то Плутон опиниться на своєму місці і вкладеться в це правило, а Нептун чомусь виявився присуненим ближче до Сонця. Та зате, коли Плутон наближається до Сонця, він намагається підійти до великого світила навіть ближче, ніж покладистий Нептун.
Складається враження, що вони якось зуміли поділити на двох одну орбіту. Це можна пояснити лише відповідним перерозподілом міжпланетних рівноваг. Факт вражаючий: згідно з правилом, яке добре послужило людству, між Марсом і Юпітером не вистачає однієї планети, а на околицях Сонячної системи одна планета виявилася зайвою! А це ж правило стосовно інших планет діє майже беззастережно...
Таким чином, у цієї досить дивної планети ми налічили п’ять грубих відхилень од норми.
Та якщо припустити, що Плутон — це і є основна маса загиблої планети, тоді стане цілком очевидно: цей "електрон" опинився на крайніх межах, де ледь-ледь діє притягальна сила ядра — Сонця, лише внаслідок величезного вибухового удару, який надав планеті небаченого прискорення. Удар цей нічим іншим не можна пояснити, як титанічним ядерним вибухом. Для цього ядерні сили повинні бути закладені в найглибших прошарках кори планети. Напрям удару був зміщений на 17 градусів щодо площини орбіти, якщо припустити, що за десятки мільйонів років цей кут не змінився.
Безумовно, такс припущення потребує численних доказів. Те, що Плутон є у всьому, — буквально у всьому! — разючим винятком із правил, декому може видатися ще недостатньо переконливим. Якщо така величезна маса, як 0,8 маси Землі, із скаженою швидкістю пролетіла поблизу більшості планет, то повинно ж на цих планетах статися щось помітне? А вони живуть собі, і всі, за винятком Нептуна, перебувають на своїх місцях — в межах правила Тіціуса — Боде. На всі наші докази можна зробити таке заперечення: тоді Плутон, як і малі планети, повинен мати осколочну форму.
Необхідно звернути увагу, що Плутон далі від Сонця, ніж Земля, в тридцять з лишком разів! На такій відстані незначні зміни в його блискові, за допомогою яких і зроблено висновок про осколочну форму астероїдів, навряд чи можуть бути помічені навіть у найпотужніші телескопи. Через це його "анкетні дані" в усіх астрономічних таблицях складаються із суцільних знаків запитання. "Анкети" ж усіх інших планет уже давно заповнені з достатньою точністю.
Якщо його маса (єдина цифра в "анкеті", та ще й з вказівкою на її приблизність) дорівнює приблизно 0,7-0,8 маси Землі, тоді стає цілком логічною і сучасна маса кільця астероїдів разом з планетним пилом — 0.1 маси Землі, тобто майже така, як у Марса. Це означає, що на поглинення іншими планетами і Сонцем (особливо в перший період по катастрофі) припало у два чи три рази більше матерії, ніж є її зараз. Це пояснює, чому метеоритні бомбардування Землі і Місяця у далекі доісторичні часи були набагато інтенсивніші. Це також пояснює і той факт, що пилової матерії в космосі за своєю масою значно більше, ніж крупноосколочної. Природно, що у пилу набагато менше шансів бути захопленим іншими планетами через мізерну масу кожної окремої пилинки. ї якщо осколків зараз менше, ніж пилової маси, то, звичайно, і метеоритні бомбардування мусили стати епізодичним явищем.
Поступово із сфери фантастичних припущень ми повертаємось у сферу фактів. Та поки що всі ці факти є побічними доказами. Ми довели лише те, що Плутон за своїми нахилами (тут це буквально) міг бути злочинцем, якого ми шукаємо. Та ми ще не довели, що він був ним.
Доведеться уточнити, чи вважати загиблу планету злочинцем чи жертвою. Жертвою її можна було б вважати тоді, коли б ми довели, що причина катастрофи закладена не в ній самій, а прийшла з якогось іншого світу. Мати, що народила і виховала вбивць, вважається також злочинницею. Це звинувачення не знімається з неї навіть тоді, коли вона сама гине від руки свого сина. І якби щось подібне сталося з нашою Землею, вона також стала б злочинницею разом із своїм живим світом, який вона створила і який виробив не тільки гуманні, людинолюбні тенденції розуму, але й жорстокі, потворні, злочинні. Розумні істоти інших світів, які, скажімо, давно зуміли усунути подібну небезпеку, навряд чи стали б розглядати, хто був правий, а хто винуватий із мешканців Землі. Загинув розумний світ-значить, винне все людське суспільство.
Але яке їм діло, цим розумним світам, до того, що відбувається в нашій Сонячній системі?..
Щоб уявити міру космічного злочину і його кінцеві наслідки, припустимо, що вибух на планеті X був спрямований проти її руху по орбіті. Тоді вибухнула б не якась частина її матерії, а вся планета. На Марс звалилися б уже не більш-менш роздрібнені метеорити, а шматки, які майже дорівнювали б його масі. Від такого зіткнення неминуче вибухнув би і Марс, і, можливо, якийсь із супутників Юпітера. Тоді б створилися такі умови, що й Місяць не зміг би відбутися лише своєю віспою. Переповнення Сонячної системи уламками розірваних планет з величезною масою, безладним рухом і космічними швидкостями могло б призвести до загибелі і нашу Землю, на якій в той час уже Існував різноманітний тваринний світ. Осколочна матерія, збільшуючись за законами прогресії, викликала б нові й нові катастрофи...
Стає зрозумілим, що це зрештою схоже на ланцюгову реакцію космічних масштабів. її послідовність цілком логічна: починається в мізерно малому атомі водню і поширюється на всю Сонячну систему, яка в свою чергу є атомом галактики.