Скринька з секретом

Страница 27 из 29

Нестайко Всеволод

— А чого ж ти тоді телефон його дала?

— А як би ти того Ігоря розшукав? Та й самій мені до дідуся звертатися було незручно… А коли стороння людина, то… Він же все-таки депутат. До нього знаєш скільки звертаються… Весь час…

— Гм… — усміхнувся Дениско. — А ти хитра…

Вона теж усміхнулася. І одразу перевела розмову на інше.

— А який дідусь Петрусь винахідник! Тобі дід Кирило "Артамонича" не показував?

— Якого "Артамонича"?

— Значить, не показував. Ходімо, я покажу. Хочеш?

— Авжеж!

Коли вони вийшли на сходи, Дениско, глянувши на Зірку, раптом згадав — вона ж була з пакетом. А тепер — руки вільні.

"Де ж вона його лишила? Де?" — занепокоївся він. Але питати було незручно, і він так і не спитав.

Зірка одчинила двері ключем і сказала тихо:

— Тільки не дуже кричи. Дід Кирило, мабуть, ліг подрімати. Він усю ніч не спав, мене чекаючи.

Дениско навшпиньках пішов слідом за Зіркою по коридорах — спершу по одному, потім, перейшовши через велику кімнату, в якій стояв довгий стіл і багато стільців, — по другому.

І от вони увійшли у теж велику кімнату, обстановки якої Дениско навіть не помітив, бо одразу завмер, вражений.

Під стіною стояв велосипед. Ні, не велосипед, а щось незвичайне, щось дивовижне, чого Дениско ніколи в житті не бачив, навіть по телевізору.

Коліс було два, а от педалей — три пари, а місць — аж чотири. І керма два. Переднє кермо вигнуте, наче дивовижні залізні роги. І між ними крісельце, а поперед крісельця — педалі, що крутять ланцюг передачі до переднього колеса.

За першим сідлом ще одне, і перед ним приварене до рами кермо, яке не повертається, а просто щоб за нього триматися тому, хто сидить на Другому сідлі.

Там, де в нормального велосипеда багажник— ще одне крісельце, вже без педалей, із запобіжними ремінцями.

А обабіч заднього колеса, на алюмінієвих трубчатих штангах, два брезентових мішки-багажники, геть усі списані назвами міст: Київ — Харків — Миколаїв — Запоріжжя — Одеса — Ужгород — Кишинів і ще інші — Дениско всіх і прочитати не встиг.

— Ух ти! — тільки й вимовив він.

— Це і є "Артамонич"! — сказала Зірка. — Названий так на честь російського кріпака-винахідника Артамонова, що побудував перший двоколісний металевий велосипед. Подобається?

— Чудо!

— Дідусь Петрусь сам зробив. Ще як тато і дядя Стьопа маленькі були. Тато отут на передньому сидінні педалі крутив, а дядя Стьопа, — він на два роки молодший, — на цьому задньому сидів. А дідусь Петрусь з бабусею отут… Такий спарений велосипед називається тандем. Влітку, у відпустку, вони по всій Україні мандрували. Завзяті туристи були… Здорово, правда?

— Здорово, — сказав Дениско і раптом побачив на письмовому столі досить величеньку синтетичну новорічну ялинку, обвиту червоною стрічкою з написом: "Вітаємо з Новим, 1988 роком!"

"Але ж зараз ще тільки серпень вісімдесят сьомого", — здивувався Дениско і запитально глянув на Зірку:

— А це що?

— А — ялинка?.. Це наш дідусь Петрусь достроково виконав річний план… І його привітали з заводу.

"Так от чому Дід Мороз! От чого вони всі ховалися і чого дід Кирило і Марія Іванівна не говорили правди! Дідусь Петрусь просив не розголошувать, тому й представники заводу разом із Дідом Морозом так себе поводили".

Остання таємниця квартири номер сім перестала існувати.

22. СЮРПРИЗ

І все-таки — ні! Секрети і таємниці ще існували.

Коли Дениско увечері ліг спати, то відчув незручність. Щось муляло йому. В головах у нього під простирадлом була диванна подушечка, поверх якої мама стелила простирадло, а тоді вже його подушку — щоб було вище.

Сьогодні було і вище, і твердіше, ніж звичайно.

Дениско сунув руку під простирадло і під диванну подушечку і намацав якийсь предмет. Витяг. То був той пакунок, що його тримала у руках Зірка, коли прийшла.

У Дениска закалатало серце.

Як він міг забути?

Він не згадав про це впродовж усього дня.

Що робити?

Розгорнути?

А якщо вона випадково забула?

Буде нечесно, негарно.

Та потім він подумав: "Ну хіба могла вона, принісши цей пакунок, "випадково" сунути його під диванну подушечку, та так, що навіть мама, коли стелила постіль, не помітила? Ні! Не могла!"

Мами в кімнаті не було. Коли Дениско лягав спати, вона завжди зачиняла двері і йшла на кухню — готувати обід на завтра, або до себе в кімнату — читати книжки по медицині.

І Дениско, намагаючись не дуже шарудіти папером, обережно розгорнув пакунок.

У пакунку лежали загорнуті в целофан брикетики різних східних ласощів — сушеної дині, інжиру, ізюму, кураги. І ще складена вчетверо візерунчаста тюбетейка.

Поверх усього лежала листівка з верблюдом у пустелі, на звороті якої чітким дівчачим почерком другокласниці було написано:

"Привіт із Фергани".

Дениска кинуло в жар.

Не він їй, а вона йому зробила сюрприз.

А малюнок лежав у шафі. Він так і не наважився витягти його.

Майже весь день був Дениско разом із Зіркою.

Вони дивилися разом мультики по телевізору, слухали дитячі платівки, яких у Зірки було багато, дивилися діафільми. Гуляли у дворі і — ви здивуєтеся — навіть грали у футбол. Зірка дуже непогано била по м’ячу. І на воротях стояла добре. Дениско згадував свій сон і всміхався.

Але найбільше вони розмовляли.

Вона розповідала йому про Фергану, про тамтешні звичаї, про різні цікавинки, які завжди є у кожному куточку землі, про те, як перетворюють пустелю у квітучий край.

Вона справді каталася і на осликах, і на верблюді. Хоча й не сама, а з дядьком Степаном, а найбільше з тітонькою Саїдою.

Між іншим, коли вони вийшли у двір, то раптом побачили, що по асфальтовій доріжці їде на велосипеді Пірат, а на рамі в нього сидить малий хлопчинка. То був один з тих малюків, яким будувала Зірка з піску замок, зруйнований Піратом.

Дениско й Зірка глянули один на одного і усміхнулися.

Пірат удав, наче не бачить їх.

Дениско спершу хотів розказати Зірці про свої сутички з Піратом, але потім подумав, що вийде, наче він хизується власним благородством. І не розказав…

Увечері, коли всі Гнатюки поприходили з роботи, була вечеря, на яку запросили Дениска з мамою.

Сиділи у великій кімнаті за довгим столом. На чільному місці дід Кирило і Марія Іванівна (яка не стільки сиділа, скільки метушилася навколо столу, подаючи страви і пильно стежачи, щоб усі добре їли). Тоді Петро Кирилович і Світлана Василівна. Далі Зірчині батьки Володимир Петрович і Галина Семенівна. Ще далі Зірка. А біля неї Дениско з мамою — якраз навпроти діда Кирила і Марії Іванівни, на чільному гостьовому місці.