Дениско звів на нього очі.
І побачив, що усмішка у Пірата добра і погляд не злий.
І в Дениска радісно залоскотало в грудях…
21. ОСТАННЯ РОЗГАДКА
Дениско весь час думав — як він зустрінеться з Зіркою, що вона скаже, а що скаже він… Чи одразу усміхнеться вона, чи, навпаки, буде серйозна (але серйозною він її зовсім не уявляв).
"А може… може, підготувати їй сюрприз який-небудь?"
У Денисковій родині любили сюрпризи.
Коли хтось із них приїздив після розлуки — чи Дениско з санаторію, чи тато з "поля", чи мама з відрядження (правда, то було лише один раз!), на столі обов’язково заставав такий собі натюрморт: залежно від пори року посередині або кавун великий, обкладений фруктами й цукерками, або торт, або пиріг домашній, — одним словом, щось смачненьке. Це називалося сюрпризом.
Але такий сюрприз для Зірки зробити було неможливо.
Що ж зробити? Що?
Дениско ламав голову і ніяк не міг придумати. Погляд його спинився на стіні, де висів у рамочці під склом його малюнок, який він подарував мамі цього року на Восьме березня: великий букет квітів у синій вазі. Мамі дуже сподобався малюнок, вона дзвінко поцілувала Дениска й сказала, що це найкращий подарунок з усіх подарунків на світі. "О! — подумав Дениско. — Подарую Зірці малюнок! То не якісь там цукерки — з’їв і нема. Малюнок лишається надовго. На все життя".
І Дениско зразу ж дістав альбом, фарби і заходився малювати. Він поспішав це зробити до маминого приходу на обід.
Задум виник одразу — Зірка на верблюді серед пустелі. Так, як вона йому наснилася колись.
Пустеля намалювалася жовтою фарбою дуже швидко. Верблюд малювався довше, але вийшов дуже симпатичний — губатий, горбатий, з довгими суглобистими ногами (Дениско змалював з картинки у книзі про зоопарк).
А от над Зіркою довелося попомучитись. Щоб не псувати весь малюнок і не малювати заново пустелю й верблюда, Дениско спершу малював Зірку на окремому аркуші. І тих окремих аркушів перепсував чи не з десяток. Руде волосся виходило добре, голубі очі теж. А от ніс і рот — хоч ти вбийся. Дениско хотів намалювати, щоб Зірка усміхалася, та коли починав розтягати в усмішці рота, виходило таке, що було аж страшно дивитися. Не Зірка, а Карабас Барабас. Від усмішки довелося відмовитися. І Зірка нарешті всілася на верблюжому горбі — руда, голубоока і серйозна, навіть трохи засмучена, але симпатична.
Загалом Дениско лишився своєю роботою задоволений.
І от післязавтра стало вже сьогодні.
Зірка прилітала рано-вранці, як Дениско ще спав.
І коли він прокинувся, то одразу став прислухатися. Але нагорі було тихо. Мабуть, дорослі розійшлися на роботу, а Зірка лягла відпочивати після перельоту. Адже всю ніч вона летіла в літаку.
Знову Дениско з хвилюванням почав думати, як вони зустрінуться. Чи зустріне він її на подвір’ї, чи навіть на сходах, коли піде гуляти. Чи подзвонить йому по телефону дід Кирило й басовито скаже: "Зірка приїхала. Приходь!" Чогось він був майже певен, що саме дід Кирило подзвонить і скаже. І він весь час крутився біля телефону, щоб не прогавити дзвінок.
Але сталося несподіване.
Раптом пролунав дзвінок у двері.
Дениско відчинив і — завмер.
На площадці стояла Зірка з пакунком у руках.
— Здрастуй! — усміхнулася Зірка.
— Здрастуй! — і на Дениска раптом напав сміх. Він дивився на Зірку і сміявся, не кажучи ні слова. І вона сміялася теж.
Хвилини дві вони стояли й сміялися, дивлячись одне на одного.
Нарешті Зірка спитала:
— Можна зайти?
Він, зрозумівши, що забув її запросити в квартиру, засміявся ще дужче.
— Заходь, заходь! Аякже!
Ще хвилин п’ять вони реготали вже у квартирі.
— Ой, не можу!.. Ха-ха-ха! — вигукували по черзі то він, то вона.
Коли нарешті пересміялися, Дениско спитав:
— А ти коли прилетіла?
— У шість ранку, — сказала вона.
— А… — він ще не знав, що спитати. — А як летілося?
— Добре, — сказала вона і спитала. — А ти тут як?
— Ну — "як"? — Дениско пильно глянув на Зірку. — Ти ж, певне, знаєш.
Вона всміхнулась.
— Ну… дещо знаю… Та, мабуть, не все. Розкажи.
— Ні. Спершу ти розкажи.
— Що?
— Ну, звідки ти дізналась… про бабусю Івашенко і… взагалі?
— А це не я дізналась.
— А хто?
— А баба Маня. Марія Іванівна. Прабабуся моя. У черзі почула. В магазині. Сусідка Івашенкова розповіла. Бідкалася… Я взагалі сама думала цим зайнятися. Але мене у Середню Азію відправили. Несподівано. Прийшов увечері татків друг дитинства Віктор Іванович. Дядя Вітя. "Ой, каже, знаєте, завтра я лечу у відрядження у Фергану. На десять днів. У вас же там родичі. Може, щось передати хочете… А то, може, гайнемо разом?" — каже татові. А тато раптом: "Я не можу, а от Зірка…" І до мене: "Хочеш до дядька Степана на десять днів? Саїда, Оксанку побачиш. Ти ж тут зараз нудишся. І назад з дядею Вітею повернешся. Га?" І всі наші загорілися. Давай! Давай! Давай! Одна тільки баба Маня не дуже хотіла. Боялася за мене. Але її вмовили. У нас же всі заводні такі!.. Зібрали мене швиденько і… Про Івашенко я хотіла спершу поговорити з тобою. Але тебе десь не було… От я й написала. І у двері встромила. Вже перед самісіньким від’їздом. Як у машину сідали.
— А де ти дістала телефон депутата? І взагалі як додумалася?.. Без нього б я., не знаю. Бабуся Івашенко не хотіла ж нічого говорити… Такий характер!
Зірка опустила очі.
— Взагалі-то… він просив… але…
— Хто? Що просив?
— Та… "Хто"… Дідусь мій!.. Але тобі, я думаю, можна. Він тебе хвалив! Ти йому дуже сподобався!.. Просто…
Дениско почервонів.
— Який дідусь? — Щоб тільки не мовчати, щоб приховати якось ніяковість, але вже догадуючись, спитав Дениско.
— Ну — "який"! Ну, мій дідусь Петрусь. Це ж він — депутат!
— Що?! — Дениско розгубився ("Так от чому голос його здався мені знайомим, от чого він мені підморгував! А я, дурненький, не догадався…").
— Депутат міської Ради.
— А чого ж?.. А що ж?..
— Він у нас взагалі передовик. Все життя. Скільки я його знаю. Орденоносець. Делегат з’їзду. Раціоналізатор. Винахідник. Авторських свідоцтв у нього майже сто. Одим словом — славетна людина, як каже дід Кирило. Гордість нашої сім’ї. Але такий скромняга — просто страх. І коли ми переїжджали сюди, він дуже просив нікому з сусідів про нього не розказувати. "Бо зараз такий, каже, час, перебудова. Той, хто вчора був передовик, сьогодні може опинитися в хвості. Почекайте, каже, трохи, поки я у сучасних умовах доведу, що я чогось вартий". І сидить зараз ночами, щось креслить, рахує…