пезручно-боляче здригалась < і п [ростягалась] >
<вмирала>
опадала...
— За що? — не спитав.
Гнів народу завжди справедливий.
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1261, арк. 2—3)
[V. FINALE]
Незручно-боляче здригалась
і опадала...
Сковорода почув:
<як щось> біле <біле>
вступило в мозок.
Вступило й шумить.
Вступило й шумить.
Невже божевілля?
<Десь у >У грудях ридання —
чого <ж я не плачу?> він не плаче?
У табір прокрастись —
чого ж <я не йду?> він не йде?
< Вступило й шумить,
вступило й шумить! >
І тільки <одн[а рука] > руки здригались ще щось говорить,
що нагадує про щось, та тільки от забув.
Вступило й шумить,
вступило й шумить!
— Ставай під дерево, не чуєш?
Ти хто? яка твоя віра?
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1261, арк. 15 зв.)
10*
291
[VI.] FINALE
< Несвідомо оглянувсь >
Я наче знала, що ви тут.
Хотіла йти попід горою, а вийшла сюди *.
— Маріє!!
— Маріє, <боже> світе мій, та звідки?
Не та Марія вже його, не та...
Ні мрійності тієї, що на пасіці,
ні щебетання, ні тепла.
< Чіткість, сухість, мета.>
<і звідки вона?> і звідки вона така! *
Хіба спокійним можна буть,
<коли рішається сус[пільна доля?] >
<коли вирішується доля народу? >
коли вирішується доля народу?
— Про що говориш ти?
— Про Коліївщину.
Невже не чув учитель, що Україна вся в огні?
< Проти гнобителів повстала, проти панства.
Давно це наростало вже, а зараз >
Знаю хочу *
Я з хутора < пішла >,
< зустрілась з царським офіцером, стрілась
і вийшла заміж >
зустрілася з генералом за Голосієвом, зустрілась
і полюбовницею стала.
< [Сковорода] від [повів] гостро: >
[Сковорода] (відразу догадавшись):
А, правда <так>, чекай... <чекай >
сьогодні вранці < своїми руками задушила > своїми ж
руками
свого ж,
щоб не мішав.
— Маріє! —
і потемніло в очах Сковороди.
Не винен, може, й ти, а винна пасіка.
<Доки вже бути нам тихенькими? >
<Усердні бджоли >
Коли вже кинемо ми хутори? *
<Бр[иніння]> < Сонність > Сонливість бджіл і запах
меду —
над цілою Вкраїною!
<Та чи не пора ж нам вийти з пасік?
Пор[а!] Чи не пора?
Пора, пора!>
<Пора нам вийти з пасік,
Ой, пора! пора!>
<Та чи не прокляття це над пами?>
Чи не прокляття?
Взяла від тебе я багато,
але пішла ще далі.
Ти весь у притчах, в спогляданню,
а я в роботі <, у методі >,
як хочеш —так <і> приймай.
Сковорода < заплющив очі>
заплющив очі.
< Видно було: щось він все переважує>
Щось у душі своїй важив.
<мені> не досить < тільки > світла,
мені ще треба боротьби.
Бо тільки <нова> <така> сильна мати
може родити сильних.
<Я зрозуміла > Іще я зрозуміла:
шматок < Заходу і Сходу > між Заходом і Сходом
ніколи не створить себе, не ствердіє,
завжди тягатимуть його <як корпій па рани>
як той корпій на рани
інші держави.
То чи не краще під Росію?
<Чи не краще> зсередини зірвать її,
аніж боротись в себе дома
по куточках?
— Ти вбила Марипчиного брата *.
<Ось через що я свого ж сьогодпі задушила. >
Марія: *
— Бо він боровся за волю свого хутора, <і все>
< а я бороти [мусь за всіх] >
<і не міг зрозуміти,
чого я з однодумцями своїми
сказала повернути їм назад. >
<бо він не бачить далі> *
<і що йому той дасть (той план) > *
Я шла *
я з однодумцями своїми *,
сказала повернути їм назад.
По плану треба *.
Бою пе видержать, поки підмога не прибуде.
Та що йому той план? *
А план такий: *
Мій <чоловік> полюбовник з військом цариці
<ще> кріпко тримається під Києвом,
<не скоро виб'ємо. >
Отже, треба передати нашим *,
щоб не вривалися у місто *,
бо кров дурна буде *.
Сковорода розплющив очі:
— Ти вийшла заміж, щоб врятувати люд?
— А що, хіба <по-тво[єму] > не чесно?
<М[овив]> Сковорода: ні.
Ти справді < пішла далі> <за мене пішла далі> пішла
за мене далі.
<До цього я ще не додумавсь >
Пробач, що я до тебе гостро так...
Прощай...
Марія: не пущу!
<Учителю, тебе я не пущу!>
Я стільки літ тебе шукала
[І вслід] за тобою йшла.
Учителю,
ти —
повинен
піти в наш табір —
і передати план.
Тобі прокрастись легко,
як подорожньому, як старцю —
і то найшвидше треба, бо <в місті повстання > місто
вже повстало, але підмоги їм не буде.
Сковорода:
<— Гаразд > — Ти хочеш цього? — Гаразд, я йду.
(Павза. < Тільки руки взялись за руки,
тільки очі> < наблизились > <знов> <до очей>)
— Тільки ж...
(руки взялися за руки)
<Я йду>
Тільки... (очі ізнов до очей)
Сковорода:
Я... <ті[льки руки взялися за руки] >
йду...
Шумом незвичайним Поділ зашумів,
і стала гора у тил <куд[ись] > комусь заходити
і готуватися до бою.
А поміж деревами два повстанця бігло —
просто на них.
Марія крикнула, < рвонулася до них> рвонулась радісно
до них,—
та тут огонь із двох рушниць зустрів її між груди,
[і] над горою,
двічі перевернув [шись],
ля[гла] вона лицем униз
(ЦДАМЛМ, ф. 464, ои. і, Яв 1261, арк. 10—15, 14 зв.)
[VII. FINALE]
<3а За
спо спо
койсь > койсь
Марія посміхнулась,
Марія очима страшно повела,
руками ж — мов горло комусь <душила>...
— Учителю,
ти сам не знаєш, що говориш!
Хіба спокійним можна буть,
<коли хитаються основи царства?
Хай б'ють, хай убивають —
а ти спокійним будь? — >
о ні!
— Про що говориш ти?
— Про Коліївщину!
Невже не чув учитель, що Україна вся в огні?
Коли б не чоловік мій з військом цариці —
давно б загинув край увесь,
і власність, і свобода.
<—Власність? Свобода?
Твій чоловік цариці служить,
а разом з ним і ти? — >
Невже <М[арія] не та> <не та Марія, не та?> <не та
Марія стала? > це не його Марія?
Ви ж чуєте: я цілу ніч пе спала.
Я поруч з чоловіком повстанців била,
одного в яру
просто руками задушила!
І зараз <я іду> хочу я повідомить своїх:
< повідомить своїх:
нехай не виступають:
бою не видержать. >
нехай не виступають:
бою не видержать.
< Напр [ужилась] > Пробігла тиша,
напружилась з послідніх сил,
залягла круг Києва
і віддпх затаїла: