— Чому ви не заходите? — питає в антракті Клава.
— Ми часто про вас згадуємо. Оце недавно говорили про вас із Васантою.
Натан пояснює здивованій Мар’яні, що він уже пару разів навіть заходив до Васанти, бо це в сусідстві. — А вони знайомі? — Певно, колись же сама Мар’яна знайомила їх. — Ах, так! Чи подобалась Клаві Васанта?
— Ні. Вона дуже їдка..
Таке вже не раз чує Мар’яна про Васанту і хоч захищає її, а без віри в свої слова, сама не знає, чому. Так, останніми часами щось невловне у Васанті, з нею не хочеться здибатися. А Натанові подобається?
— Вона дуже розумна.
Також лаконічно. Втім, він пояснює:
— Я, взагалі, цікавлюся інтимним світом такої духово самітньої жінки. Я сильно відчуваю її трагічність, близько за стіною ходжу… От така обдарована, інтелектуальна душа, — чого вона нудить світом, не спиниться на чомусь? Коли я бачу, що вона сміється, — ані хвилини не вірю. Вона в ту мить плаче. І я дуже цікавий знати, чому…
Мар’яна зачарована цим спостереженням. Вона Натанові це каже.
— Чи бачили ви там червонощокого юнака?
— Ні, з цапиною борідкою й зовсім не юнак.
— А, то Васантин давній друг, — здогадується Мар’яна.
— А знаєте, як ваша приятелька назвала мого чоловіка? По-моєму, дуже влучно. Вона його зве — Ребе.
— Ну, це тільки Васанта може видумати! І вже до вас це ймення пристало. Я інакше й не зватиму.
Вони вже стоять на роздоріжжі, де мають розходитися. Сніг, м’який, лапатий та густий, падає на них і розділяє сіткою всіх трьох. Сніг окутав за ці дві години все місто пухкою, затишною шаллю, і розлучатися їм ще не хочеться. А як і розійтись, то все ж радіти білою новиною, що в ній м’яко грузнуть кроки.
VI
Невже світ такий малий, що Мар’яна не розминеться з Мироном? До того дійшло, що вона мусіла передати привіт цьому злодюжці. Галина прийшла пропонувати роботу. Прислав її чоловік родички, керівник справами одної установи. Вони розговорилися й він сказав, що знає Мар’яну, дуже тепло згадував і просив переказати, щоб Мар’яна зайшла. Є для неї робота.
Найвипробованіша метода — зостатися нечутливою, як кора. Вдягти панцер безпеки, щоб ворожі кулі відскакували. Бо як здасть Мар’яна трохи, то знову ще станеться якась жахлива халепа від того, кого Мар’яна ненавидить і через кого тремтить.
Отже, Мар’яна має шанси служити в нього? О, ні! І колинебудь доведеться ще зіткнутися?
І що Мар’яну в ньому вабить? Вона ж має несмак до вульґарности, вона ж не бажає з нею злитися. В протесті проти неї, проти нечистоти моральної — корінь її незлиття з оточенням. Не хоче вона! Краще здохне "аристократкою духа" за Кобилянською, нещасною, уламком, безпритульною "синьою панчохою"… Нехай стане моралісткою, що, звичайно, буде як огидне воло на шиї, — але не піде Мар’яна на компроміс… Тому вона й не викидає з пам’яті Левка. За його глибоке почуття міри й такту. Але важко знайти таку індивідуальність, що була б і вольова, і ніжна водночас, з поривами і гальмами. Мар’яна не засуджує навіть скнар, але лише при умові, що вони багаті й на безумний шал радощів від шляхетної щедрости. Яскраву духовою красою людину хоче бачити вона!
А як нема її, — Мар’яна насильства над собою не вчинить.
Серед них усіх нема нікого, хто поділив би Мар’янині переконання. Дуже вже якісь кумедні ці переконання. У якій верстві, клясі, прошарку витворилися вони? Звідки прийшли до мужицької дитини?
І чого її так притягають люди з вадами? Хижаки… Цей Мирон схрумав би її, й кісточок не зосталося б…
VII
"Чи знаєш, чого я так рано до тебе прийшла? — скаже Мар’яна, увійшовши зараз до Васанти. — Ходімо, подивимось на Десятинну церкву".
"Що ж там цікавого? — відповість на це Васанта. — Її вже давно розібрали…"
Це, мабуть, згасає їх дружба тому, що нема нового, б’ючкого живцю, а це сіре навколишнє їх засмоктує. Які яскраві були їх колишні взаємини, а тепер… Чи жевріє ще жаринка серед сірого попелу? Коли поговориш із нею — наче й щирі вони, як колись були, наче це — та людина, яка найбільш тебе розуміє. А розстануться — залишається в Мар’яні якийсь недобрий намул на душі. Що воно таке? Мар’яна не може на те відповісти.
* * *
… Вона приносить Васанті шотляндку для модного банта, що та так хотіла мати, вони цілий вечір сидять задушевні, згадують, діляться новими враженнями з роботи. Васанта їй рада, вона справді сама, то була якась шалена завірюха з Нарцисом. Доля їх і далі веде однаково, поробила з науковців секретарками розгалуженої радянської обчислювально-бюрократичної машини.
Аж тепер вони на практиці збагнули суть запитання: "Чи мода — соціяльне явище?" На самих собі. Васанта почала робити манікюр, довготривалі кучері. Мар’яна розвісила на грудях широченного банта-фантазі, як носять справжні стенографістки-секретарки в установах. Турбота про зовнішність проймала обох, кожна виправдувалася:
— Я мушу! Не ходити ж чуперадлом серед інших!
А колись обидві були студенточками в сірих блюзках із вузенькими чорними краватками, обидві мали підстрижену рівно, трохи хвилясту зачіску, що стріпувалася вся разом і мінилася шовком неспаленого в стригарні волосся.
От не було й бантів-фантазі, й тонких панчішок, ані манікюру, — а були безмірно багатші. Тепер вони обидві — насіння, завіяне вітрами на голу ребристу скелю… Нарцис уже не приходить? — Ні, ці мами виховують своїх синків на рабовласників. Все йому повинно бути готове, навіть шкарпеток сам собі не випере, як Васанта не загадає. Він уже зовсім тут оселився був.
І що має думати на це Мар’яна? Може тому вони й чужішають. Мар’яна нічого не розпитує, вони не звикли. Звикли, що само візьме та й розкажеться. І от не стає слів у їх розмові — цього ніколи досі не бувало. Заходить обридливість мовчання, теж явище зовсім нової природи. Мар’яна позіхає, збирається додому.
— Ще заспіваймо, — просить Васанта. — Ми ж так давно співали.
Мар’яна — охоче. Але виявляється, що для співу також потрібна душа, а як нема її, то всі їхні пісні або плачливі, або крикливі, або заспівані-переспівані, або монотонні. Нових не прибуло, бо не їздять нікуди, нема куди, нема як. До кого? Як усі заслані, повтікали із села. А ті, що лишилися, самі не мають чого їсти. Як до них з’являтися? Ще злякаються! — А коли нема пісні, то нема на чому єднатися й сприймати одна одну. Підбирають-підбирають до настрою й закінчують Інтернаціоналом, та й то тільки тому, що Мар’яна пропонує замінити слова "усіх країн" словами "одинадцятьох республік". Хоч у думці. Або ще краще — "Есесесер", — поправляє Васанта. Виходить: