Думки Мар’янині, опутані темрявою свідомости, тут уриваються. Щось ще про людяність і шляхетність, що вже нема, що на очах зникають… ще є в книжках про старе життя та в побуті вимирущих індіанських американських родів. То людина морально деґрадує? А як же дійти до світлого комуністичного суспільства?
Тут — кут. Стіна. Ніхто не знає, яке має бути прийдешнє. Перед майбутнім людина безсила. Вона хоче розширити рамки свого короткого буття знанням, але в майбутнє — безсила. Зате може в минуле. І можливо тому людина прагне подорожей, вражень, багатого досвіду, щоб хоч трохи компенсувати відірваність від всесвіту, короткість свого життя.
І Мар’яна, вловивши тільки щось при розрізі блискавицею її напівсонної свідомости, відчуває: не все додумано до кінця, головної нитки вона так і не вхопила, а тільки посмикала за кілька приблизних. Ця думка… "Минув безповоротно час лише біологічного продовження роду й прикутости до часу та місця. Для жінки вік тривав довше, але й вона вже опинилася серед струхлявілої сітки обмежень. Ніщо не спиняє її, опинилася вона в безмежжі. Може по-новому будувати сім’ю (кожна ж суспільна епоха має свою форму сім’ї), — але як? Як — не знає і не має навколо опори. Може, їздити по кавказах та алтаях та віршувати про кок-сагиз, як от Слава? Може, стати істориком, як от…" Ця думка вдерлася непрохана й на слові "от" урвалася.
Мар’яна не може стати істориком. Нові обмеження, обручі нового забобону скували її. Подумати тільки: вона чистої води пролетар, ніколи нічого не мала, але вона — з куркульського роду, розігнаного, розвіяного по світах, і тому вона — парія. І от "соціяльне походження" важливіше за справжній її соціальний стан. Через походження вона не упривілейована входити до храмів науки. Склероза державного устрою… еге, "безклясового суспільства"…
Коротше, Мар’яна зовсім уже прокинулася, опрозаїлася й тверезо вираховує, коли прийде той час, що вона зможе поїхати до моря.
Пора вставати.
Та в цю, саме в що мить, як уже мала встати, пригадався, нарешті, їй той сон. Жовто-червоний огненний ліс. Там Мар’яна, до Галини прийшла. І… альфонс, той самий відворотно-вабний перелесник, що від нього вона тремтить. Мар’яна воліє його не помічати. Але він є. Рослий, гарний Мирон. Тоді Мар’яна летить, ширяє і орудує руками, ніби в руках мотор. А ноги її пливуть над землею, над Олександрівською вулицею, садом, музеєм… Розкішно гарно! Але… Мар’яна вертається назад у ліс… Там же він! Той, якого Мар’яна уперто відкидає і який там є…
Це вірно. Мар’яна вертається, істота її заполонена одним. Вона не має нічого попереду, не живе майбутнім, не надіється. Вона доживає, достоює якнебудь у житті, де не знайшла собі місця. І розкішний огненний ліс буває тільки увісні. Не вертатися назад, а вставати й човпти далі невідомо нащо дане їй життя.
V
Зимовим надвечір’ям, коли сніг стає блакитний, а ще тільки серпанкові натяки на смеркання, йде Мар’яна Лютеранською, поспішає до так непристойно розпочатого нового свого знайомства. Обіцяли зійтися біля входу в театр, напевно вони вже її чекають.
На зламі вулиці, де вона кручею обривається й спадає до Хрещатика, Мар’яна вражено зупинилася, не може йти далі. Сонце б’є у стіну, у вікно рожевим полум’ям, а зверху давить сиза хмара. Ніби це не надвечір’я, а похмурий без сонця день, і тільки десь із-під землі — це рожеве полум’я, залива сонця. Кругом тієї стіни — звичайне надвечір’я з примерзлим блакитнуватим снігом.
Мар’яна не може йти далі. Сіре все кругом — і полум’яна стіна, сама, як сонце. Вона відбиває своє полум’я на сосні і раптом — гасне. Гасне і сосна. Феєрія скінчилась.
І ніхто не звертає на це уваги? Ідуть, буденно поспішають додому, другі — на роботу. Проходитиме ось Мар’яна Миколаївською і зазиратиме в вікна, як сидять і підраховують заготскот, заготзерно, заготяйце, харчпром, пухперо і тисячі інших обчислювальних апаратів. І тільки отакі жіночі постаті безрадні не несуть ярма цієї величезної машини, що обчислює прибутки з колгоспної праці. Ні, ті, що сидять в канцеляріях і висиджують зарплатню, може ще безпорадніші за неї. Кожна з них потребує захисту широкої спини, рятівника. Он і Васанта вже підпадає такому бажанню… Ніяких рятівників! Рятівник стане й могильником, бо цей потяг на когось спертися, черпати з чийогось джерела бадьорість і розраду, розростеться в безпомічність, несамостійність. От як вийдеш із кризи власними соками, — тоді будеш світла, тріюмфальна…
А Мар’яна шелестить… Так усе приказував Павло Бадьора… Боже, яка гарна була та сосна, у вогні, відбитому з полум’яної стіни, в тій кругосвітній сірості!
— Ми вже хотіли заходити до залі без вас, де ви так довго? — нагримала на неї Клавдія.
Причину спізнення Мар’яниного вона цілком виправдує, а чоловік її заздрить, чому сам не бачив цього.
Цей змисловець із срібними скронями не має ніяких замків. Здається, що в нього нема порогу свідомости, а горішня поверхня підсвідомости відкрита для всіх через його плавку, сповнену змислових образів і ароматичної духовости, мову та незаскорузлу, вічно нову враженість проявами іншого духа. Мар’яні він, не турбуючись, а може користаючись присутністю Клави, каже, що дуже її любить. Клаві, не турбуючись присутністю Мар’яни, розповідає, що Мар’яна — типова стара діва. Така, між іншим, і сама Клава, як вияснюється згодом. Це не лайка й не образа, а тип, йому протилежний, йому приємний. Клавдія розповідає Мар’яні, що вона змусила свого чоловіка платити аліменти трьом жінкам…
Секретів між ними нема, кожен такий, як він є, кожен доброзичливо й без задніх думок виносить присуд вадам, не намагаючись їх змінити.
І тому, коли Мар’яна хоче відчути, хто є ще якийсь світ, крім її стенографії та внутрішньої кропіткої роботи, — вона без остраху гіркого осаду йде до цих людей. Якщо нема Натана, вони з Клавдією попліткують про його змисловість, перша Клавдія, це її розважає. Як нема Клави, а є Натан, то цей змисловець знаходить надзвичайно багато тем, — Боже, яких далеких від культу ероса. Як утрьох, — чоловік скаржиться на жінку, а жінка — на чоловіка. Або ж, найчастіше, Клава й Мар’яна довідуються про нову пригоду невтомного поклонника жіноцтва у досить таки неприличкованій розповіді, що виглядала б цинічно, коли б у те не вкладено було захоплення тонкістю людської душі. Бракувало тільки, щоб до їхньої трійки долучилася дочка-підліток, Віра.