— Напевно відділові комунального господарства потрібен був нащось мармур із пам’ятників, — здогадується Мар’яна. — Але ми ходімо туди, на середину цього амфітеатру, там сядемо. Це ми наче справді в театрі — на найкращих місцях…
Як тут, у несамовитій повені блакиті, у стиглій розкоші київського літа, серед бальзаму-повітря, сонця, кіз, що тисячу років пасуться на Аскольдових кручах, — як тут гніватися? Товаришки підкорені одному почуттю: навгасному радісному здивуванню, що в Києві, недалеко від трамвайної зупинки, є така Геллада, куди всі моторошності міста не мають доступу, де так легко, де нічого людині не треба. Це кожен раз, як прийдеш сюди, здивовання не вгасає.
Та ще одне здивовання: чого це так довго вони не зустрічалися? Що їх роз’єднувало? Їхні ж долі йдуть усе життя рівнобіжно, такі одна на одну схожі. Якби не зустрілися на вулиці випадково, якби не переклад, то й не сиділи б тут, не дивилися на Задніпрянщину, не говорили б про свої великі та малі інтереси.
— Почалося з дрібниці. Мені попалась у руки Роні Старшого "По огонь". Юнацька книжка. Я колись читала її, тоді вона не справила на мене враження. А тепер — усе в іншому світлі. Там додано невеличку бібліографію, а з тих книжок повела доріжка до інших… Якби ти знала, як я тепер захоплена! Весь вільний час — у бібліотеці. Ми щасливі, що живемо в великому місті, де можна знайти яку тільки хочеш книжку.
Мар’яна наче п’є цілющу воду. З Васантою бути — не тиснути себе; не зв’язувати. Собою бути. З усіма іншими — все в тій масці, якою уявляє тебе партнер, навіть та мова, той жаргон, що вживає партнер, попадається на язик. З Васантою — те, що доступно самій.
— Найбільше вразила мене з теперішньої лектури — Енґельса "Походження держави, родини та приватної властности". Тепер вразила, а не тоді, як треба було до іспиту "проробляти". Знаєш, чому вразила? Бо це для мене перша книга, де жінка — не "исчадіє ада", не родильний апарат, не конкубіна, не альковна іграшка і навіть не муза генія. Перший раз читаю книгу про велич жінки. Пам’ятаєш, як ми журилися, що ми — нижчі створіння, що нам не досягти інтелектуальної досконалосте? Так же думає й увесь світ. Жінка може ще бути гетерою. Але вся цивілізація, мистецтво, філософія, музика — витвір чоловічого мозку… Ага, ще може бути вона "синьою панчохою". Ти знаєш, я ладна бути "синьою панчохою", аби досягти свого. А от…
За цим "а от"… — цілий світ Мар’яниних пригноблень.
— Пам’ятаєш, як ми шкодували, що не вродилися хлопцями? Ми тоді дуже любили всякі такі вирази: "О, безхарактерна безнадійність!". "Благонеприкаяне бажання…" "О, Василиску!" Одна поперед одної вигадували "афоризми". "Чиста душонька, подібна до прекрасної блідої тифозної воші". Або: "Музика плюс нещасне кохання хоч на п’ять хвилин дають нове складне тіло, що зветься поетичний сум…" А це ти, здається, видумала: "Де є благовоніє, там, безумовно, будуть і зловонія…" За те я вигадала такий афоризм, що підходить мені навіть і тепер: "Вже маю знайомство з життям безсрібреницьким, а сріблолюбність із технічних причин відпадає".
Васанта пам’ятає.
Так, тоді майбутнє було десь у невизначеній, безмежно далекій далині,— вічність попереду. В них тоді був свій ідеал. Тонка, висока юнакувата Васанта більш відповідала тому ідеалові, ніж кругла апетитна пампушечка Мар’яна. Тепер вони обидві відхилені і від свого ідеалу, і від того, що вважається нормою. Здоганяючи ідеал, вони утікали від кріпацтва родини. А де ж їх інтелектуальні висоти? І от одна, це Васанта, каже:
— Треба було б все таки скласти якусь сім’ю… Так нормальніше. А от… — думаючи про Кучерявого.
І кожна з них має своє "а от…" Ніколи вони не бабралися в інтимностях одна одної. Васанта щось замовчує, але Мар’яна не хоче знати. Вона й сама каже тільки кінці, а думає цілі образи. Проте, ясно й так: не професійно "вийти заміж", так ніби "знайти посаду", "влаштуватися", а… Та де ті цікаві люди, що були б поплічниками? Нема їх! Подружені, вислані, порозстрілювані… Кругом, де не подивишся — шушваль, непотріб, малеча…
— Мені один знайомий сказав: "То ви сама нецікава". Може це й так.
— Мабуть, що ми самі винні, — мелянхолійно каже Васанта. — Які ж ми жінки? Ми якісь покручі. Інші бюстом пробивають собі дорогу, а ми й фізіономією не змогли.
Мар’яна вражена цинізмом, сарказмом, гіркістю… Вона ніби навіть уловлює в цих словах нотки заздрощів.
— Всього того, що вабить чоловіків у жінках, ми не маємо, — затишок, уміння провадити дім, кармін на устах…
— А я й не хочу помічати таких, кого треба карміном заманювати, — Мар’яна напевно думає про Мирона.
— Вони всі такі! — безапеляційно заперечує Васанта.
— По-моєму, кармін — символ безправности. Колись напевно будуть читати про виховання наших панночок на посаду куховарки й коханки так, як ми тепер читаємо про торгівлю рабами на Червоному морі та спеціяльне виховання малих крадених дівчаток на ці ролі.
Вже вони як зберуться удвох, то дадуть гарту всім і всьому. Теза "шерше ля фам" (чи по-нашому "де чорт безсилий, то пошле жінку") їм також не подобалась, більш до душі було "кожна куховарка повинна вміти керувати державою". Звичайно, достосувавши до реальної дійсности. Слово "куховарка" можна залишити, бо ж і так у нас "жінка", "куховарка" — синоніми ("кожна жінка повинна бути куховаркою"), але далі мають бути слова: "… повинна могти захистити докторську дисертацію". А вже найбільшого презирства заслуговував у очах товаришок вираз: "Вона — жінка такої-то величини". Нема чим чванитися! Сама будь величиною.
А от… Тією дорогою не пішли, ця ж — закрита. Може якби не прогнані були з жаданого шляху, то говорили б оце про яфетидів чи антів… Лишаються манівці, бездоріжжя і питання: "Чи не покручі, справді, ми? Не можемо собі місця загріти".
Мар’яна не погоджується. Неправда!
— Ми може найчутливіші виразниці нашої епохи. Ми ж не хочемо чогонебудь, а бажаємо досконалого. Оця епоха найперше йде колесами по таких, як ми.
— Одним словом, ще один месіянізм, — зіронізувала Васанта, трохи криво всміхнувшись.
Мар’яна не звернула уваги на її скептичну посмішечку і вже захоплювалася: