— Але я тобі їх зараз не віддам, — раптом вирішує він.
І знову та Миронова недоговореність. Мар’яні байдуже. Віддасть, коли захоче. Чи в доброму стані апарат? Чи Мирон не зіпсував чого в ньому?
Мирон подриґує плечима.
— За кого ти мене маєш?
І це було сказано знов так чванькувато, що Мар’яна відразу замкнулася й повернулася до Нарциса.
— Не маєте, випадково, зайвого олівця?
Нарцис не має, але має, знову ж таки, Мирон.
— Дякую.
Щоб уникнути цього страждання, цього холоду, вона навіть не хоче почекати його при виході, як вони були умовилися. Нема на кого витрачати свою думку. Нікому це непотрібне, ні їй, ні йому. Тільки чого те серце нікчемне?
Стільки покори, стільки щирости…
XXIII
Та й от, знову це повертається. Два місяці Мар’яна мала рівновагу, читала, працювала. Тепер знов. Читати не може. Нічого не хоче. Хоче людей. Спроби Мар’янині плачевні. Самотність обручами сковує її.
Тепер тільки про це й думай, любих розмов із собою нема. Нудний, марудний день, такий тяжкий, що вечір здається карою, тяжкою мукою.
Звідки воно таке дуже, непереможне — гризота за людиною?
Сьогодні прийшла до Слави, зустріла її на сходах. "Я за хвилину вернусь, ось ключ від кімнати, почекай мене". Мар’яна прочекала дві години і написала на клаптеві паперу: "Вітаю". Це не рубцюється. Жебрачка дружби.
А ввечорі прийшла Слава з повинною. Та не сама, а з кавалером, — кравцем-малярем-фотографом-інженером-поетом Путькалом. Слава знову в новому брилику. "Треба чоловіків завойовувати" — все повчає вона Мар’яну. От Слава й купує брилика. Ну, а Мишко?
Воно було зовсім не так. Кавалер був призначений для Мар’яни, а Слава — лише сваха. Кавалер з десятком професій пішов, залишивши Славу розпочати сватання.
— Пам’ятаєш? — таємничо й багатообіцяльно почала Слава. — Пам’ятаєш, я тобі давно ще казала, що тобою хтось цікавиться.
— Ну, казала, — погодилася Мар’яна.
— Так оце цей Путькало. Він просив мене поговорити з тобою.
Слава прекрасно почувається в ролі свахи, як, зрештою, в усіх ролях та ситуаціях. З гумором.
— А він що, сам не може?
— Та то такий тюхтій, що сам не наважиться.
— А про що ж мені з ним говорити? Що в мене з ним спільного?..
— Почекай, послухай… Не будь така дурноверха! — перебила Слава. — Ти маєш дуже вигідного жениха…
— Та хто його просив? — розлютилася Мар’яна.
— Дай договорити! — прикрила, мов покришкою, Мар’янин гнів Слава. — Будеш усе мати, ні про що не думати… Забезпечена будеш! Він вирішив цього літа одружитися, бо не може їсти обідів у їдальні…
— Славо! І ти…
Сльози гіркости, прикрого жалю за себе підступили до Мар’яниних очей. Скривдженості. Віддати свою велику долю за забезпеченість, себто продати її? Проміняти за борщі?
— Славо, скажи йому, що я — незугарна куховарка, і він відчепиться. І як ти, ти, могла з таким свинством до мене йти?
— Боже, яке дурне, яке дурне! — із здивованими жалощами й мало не презирством похитала головою Слава. — Та що ж там — навчитися куховарити? Та це ж кожна жінка мусить уміти!
— А ти! Купила раз у житті курку, та й то лише з двома лапами. "Дві лапи є, а де ще дві?" "Кожна жінка"! Хай і шукає кожної! Я — не кожна!
Слава зовсім не зважала, що Мар’яна сердиться, вона сумлінно виконувала ролю свахи. І професій багато, і блискуча партія, і не журитися завтрішнім днем, і ще богзна тільки що.
— І тобі тільки добра всі хочуть, а ти так, як… з ланцюга зірвалася… Розпирхалася!
— Хай не лізе. Ти краще скажи мені, де дістати великого академічного словника. Я мала, та в мене хтось позичив і не вернув. А мені без нього зараз, як без рук. Переклад маю.
Ну, певно, що переклад у Мар’яни — значно більшого масштабу подія, ніж оце сватання. Слава, як почула, то з радощів аж руки потирає, — кімната наповнилася захопленими вигуками, про сватання вмить забуто. Словник? А в її Васанти нема? Чи Мар’яна й з нею розлаялася?
— Навпаки! Це вона дала мені переклад. Випадково зустрілися сьогодні, як я верталась від тебе. Бач, із Васантою я ніколи не можу розлаятися. Ми можемо роками не здибатися, але не розлаятися. Хто ж це в мене позичив словника?
Гумор і мир та злагода аж танцювали з радощів по кімнаті. От! Такий простий, а такий геніяльний лік на нудьгу — робота до душі. Аж через годину згадала Слава, що вона сьогодні тут таке.
— Ну, свахо, пора додому, — підігнала вона сама себе й розреготалася. — Уявляю, як буде здивований Путькало! Він же думає, що робить тобі велику ласку. Аж тепер я тобі признаюся… — додала вона. — Я з самого початку дивилася на це, як на гумористику, а цікаво було, як то ти почнеш пирхати…
XXIV
Круча Аскольдова Могила навіває почуття безконечности. Оця безмежна блакить, розлита на всій низині Дніпра долі. Оці загублені між бездонністю неба та неозорістю лугів чернігівські ліси. Оця п’янка чистота повітря, оці кручі, чагарники й вікові дерева, що й над тобою, й під тобою… Ти й поміж ними, і на відкритому звідусіль горбі — у віковічності.
— Ці кози пасуться, мабуть, відтоді, як тут хоронили Аскольда, — каже Васанта, хоч це й явно неправдоподібно, щоб якась нещасна коза могла жити тисячу років.
Коли вони були тут востаннє, то на цім великопанськім кладовищі над амфітеатром посеред мармурових хрестів і статуй стояла капличка. А тепер, замість церковці із хрестом нагорі, — невиразний круглий павільйон, довкола нього — квітники, Газони, доріжки, ослони, що просять посидіти, подивитися на блакитну Задніпрянщину. А де ж хрести, статуї, пам’ятники, кладовище?
От тобі маєш! Допіру нагорі шукали Мазепинську церкву — знайшли порожнє скучне подвір’я, замість кучерявого козацького барокко в рамці синього неба. Якийсь спортмайдан, чи що? Роздягалка якраз на тому місці, де був вівтар. Так радісно було приходити сюди й ще здалеку бачити величну й спокійну білу церкву, а зблизька кожен раз дивуватися, як то вона вся розмережена нескінченними візерунками. А тепер — так нудно-нудно! Просто фізично розливається по тобі нудь, і вже трудно собі уявити, як то могло виглядати тут сільце Берестове, а в ньому княжий двір, церква Спаса, ліс навколо великий… Мазепа на цьому місці збудував ту красу — і от її нема… Тепер тут…