Чого так зневажила її Мар’яна? Так зневажила, аж терпка спазма здавила горло…
Прив’яла, пішла далі.
IV
Несподівана зустріч із Васантою ударила Мар’яну гострим мечем у саме серце. Ще за хвилину йшла вона байдужа до всього, карбувала свій крок знайомими вулицями, вдосталь чужа цьому нудному звичайному довкола. Може навіть і не дуже опанована своїм внутрішнім світом, розсіяна, бездумна.
А в цю хвилину, ні, щойно, кілька секунд перед цим, Мар’яну пронизало гостре почуття втрати. Так, вона вже не має Васанти! Втратила її назавжди. Ту, давню, — що сипала іскрами свого молодого завзяття. З цим веселим завзяттям посилала вона назустріч лунам левад, ярів, городів розкошанську пісню "Ой, у полі криниченька на чотири зводи...", а їй обзивалися луни зеленого гаю терпко-дзвінкими голосами підлітків: "... ходив козак до дівчини та й чотири годи…" Захована в садах і пагорбах розкошанського кутка оселя Чагирів уявляється Мар’яні тепер у небутті вимріяної казки. Простелене біле рядно на зеленому шпориші під черешнею, а на ньому — миска рум’яних пирогів із яблуками, друга — повна сметани. І все це скупане в блакиті й сонці. Здається все це човником, що відпливає в минувшину двох-трьох століть. Та пісня ж та наївна зосталася Мар’яні в дарунок. Часто, як хоче відпочити й відтворити навколо себе сільську безпосередність, співає собі Мар’яна цю пісню.
Ой, дівчино, повна рожо,
чи сватати можна?
Козаченьку, барвіночку,
хоч у неділечку.
Ой, дівчино, повна рожо,
в неділю не можна,
зажди мене до осени,
Господь нам поможе.
Ой, не можна, козаченьку,
до осени ждати,
трапляються добрі люди,
віддасть мене мати.
Милується ж особливо останньою строфою:
А як не дасть мене мати,
віддасть мене батько,
буде тобі, козаченьку,
та й за мною жалко…
Співали цю пісню всі розкошанські городи, і як подруги виводили так само дзвінко-терпко, то почували себе часткою пейзажу.
І не змовляючись, переходили на романс "Ой, місяцю, місяченьку…" або "Колискову" Верховинця — "Тихий сон по горах ходить, за рученьку щастя водить…", всю на невловлених півтонах побудовану. Або кантату "Світе тихий, краю милий, моя Україно.. або, "Наш отаман Гамалія…" Або Олесеву "Гукайте їх, вони десь заблудились…" Або… або… або… Так могли цілий день. Подобалась їм саме ця гра різноманітности внутрішнього духу пісень. Тут удова "орала-волочила, слізоньками примочила" — і раптом швидка-танцюриста "ой, дуб-дуба-дуба-дуба…"
Одне слово, тієї Васанти вже нема, високої гнучкої школярки з посмішкою аж до вух, у сірому, перешитому з офіцерської шинелі й облямованому сивим смушком пальті, в зухвало-яскравій хустці, що зливалась із кольором її рум’янців. Поки не побувала Мар’яна в Чагирів на Дитинці, то думала, що це якась виніжена шляхтянка, так багато прирожденної ґрації було в Васантиній зовнішності, рухах, грі слова й думки. Поки не забреніло в унісон їх найпалкіше бажання — учитися! — думала, що якась пустопорожня, зарозуміла, скороспіла паннуньця — так далеко чути було Васантині сміхи в гурті по парках і клясах розкошанської педагогічної школи.
Підкорена многогранністю, Мар’яна відтоді все оберталась до Васанти, як соняшник до сонця. І от не помітила, коли сонце перестало світити. Коли ж вона Васанту втратила?
Не сьогодні, десь раніше. Може тоді, як окрилена, живорадісна виїжджала Васанта у відпустку, а Мар’яна прийшла до неї пригнічена, розтрощена своїми тягарами. Тоді Мар’яна прийняла удар.
Бо Мар’яна не мала куди поткнутися, не знала, що з собою робити, нащо їй світ, нащо вона світові. Бо Мар’яні збіглися перед глухим муром усі дороги, й нестерпно треба було хоч "пробі" крикнути у цій безповітряній закутані. А Васанта весело й заклопотано метушилася серед дорожніх речей і на все це відповіла:
— Ти загниваєш і розкладаєш інших!
Як могла Васанта таке сказати? Вже ж ніхто так, як вона, не знає глибин розпачу й відчаю. Хто ж так обізнаний з усім життьовим вузлом, що в ньому опинилась Мар’яна? І найгрубша ґудзомаха в тому вузлі — нічого не вийшло з Мар’яни, пустоцвіт. Кажуть, як є геній, то він усі перешкоди проб’є. Мар’яна знає, що є в неї геній, а от, — усі мають місце в житті, вона ж не має.
Тоді прийняла удар, а сьогодні, аж ось у цю мить, після несподіваної зустрічі, збагнула, ридаючи: зосталося їй оплакати дорогу могилу, довголітню дружбу, найбільшу, найповнішу любов свого життя.
Як могла тепер до неї засміятися Васанта, як могла ще чекати її щирого привіту? Як це вона не тямить, що дружба їх уже вмерла? Бо то не Васанта — ота, що не відчула Мар’яниного пригноблення, з висоти своїх цікавих перспектив погордувала нею. Оця якась не така Васанта.
Тому так, на сором собі, розридалась Мар’яна на вулиці серед білого дня, ідучи з курсів чужоземних мов.
V
Розгублена й вибита з колії, підходить Васанта до жовтого ампірного будинку Академії Наук, де міститься науково-дослідний Інститут Мовознавства і де вона закінчила аспірантуру, а тепер працює в комісії укладання нового правописного словника.
От! А вона так часто розмовляла в душі з Мар’яною, так хотіла їй розповісти про свої кавказькі враження. Всі ті гори, ущелини, скелі, водоспади, приморська південна екзотика — напевно запалили б Мар’яну.
Щось її вкусило. Мабуть якесь чергове нещасливе закохання. А може знов які неприємності з дрібнобуржуазним походженням? Викинули її з Інституту Історії, мішки латає в якомусь зерновому складі, ніде місця не загріє — а не може з тим помиритися.
В цьому пункті Васанта може тільки співчувати. Їй ніколи не доводилось на своїй шкурі зазнавати мороки з анкетами. Всі її відповіді згідні з дійсністю, і найпричепливішим "бдітєлям" нема з нею роботи…
В просторих вестибюлях і фойє, прибраних білими колонами, віє приємною прохолодою, мабуть, від цих стародавніх, як у Софіївському соборі, чавунних квадратових плит долі. Васанта спритно й зручно пішла сходами вгору, вже почуваючи себе вдома. От зустрінуть, оточать, розпитуватимуть. Трохи посмішок, трохи заздрости… В цей гарячий день і роботи, мабуть, не буде, а лише розмови про температуру в Сухумі, про виноград, евкаліпти, про сванів та хевсурів…