Трамвай саме наближається, Васанта підходить до зупинки — але роздумує сідати. Чи не краще пішки? Два-три повороти, дорога через молодий парк — і вже на Володимирській. Чи варто душитися в трамваї?
Вдихаючи київське повітря, вона питає себе — в чім річ? Чому при всіх тих екзотиках, краєвидах, у кавказьких горах та долинах — ні разу їй так не вдихалося? Наче напивається найцілющішим напоєм. Не вистачає, хіба, Мар’яни для цієї повноти…
Ніби вгадуючи її підсвідому думку, вулиця вивернула з-за рогу знайому постать. Граційна, тонка, тонша, ніж в уяві Васантиній, ішла Мар’яна. Як звичайно, щільно притиснула до себе торбинку, у швидкій ході, зосереджена, не розглядається по боках. Не підозрює, що Васанта вже вдома! Думає, що ще десь у морських зелених хвилях купається.
Васанта вже здалека розцвіла. Так вони завжди розцвітаються, заглядівши за верству одна одну. Найближчі товаришки з шістнадцятьох років. Такі нерозлучні, що часто сплутували — котра Васанта Чагир, а котра Мар’яна Вересоч. Такі однозвучні, що одна лише натякне, гляне, промовчить — вже друга цілком уся обізвалася.
Не дійшовши трьох кроків, Васанта навіть зупинилася, чекаючи, щоб швидше підійшла подруга. І справді, Мар’яна її вже загляділа… Вона не спинилась ані на секунду, чужо-чемно вклонилася і розмірено-швидкою ходою пішла далі. Навіть не спитала: "Як живеш?"
А Васанта так рвалася заспівати з нею той грузинський мотив, що привезла з собою!..
III
Було це фантастично, неприродно, дико. Те, що сталося щойно. Васанта обернулася всією постаттю і довго дивиться услід, хоч рухлива сітка пішоходів вже замкнулася за Мар’яною.
А може це не Мар’яна? Може то видалося Васанті цих кілька хвилин? Може Мар’яна не впізнала її?
Ах, ні, впізнала! Задубілу холоднечу ту добре знає Васанта. Колись у Розкішній Мар’яна раптом замкнулась у таку саму після Васантиної невинної, кинутої мимохідь, фрази: "Ти будеш фарбувати губи, а я — ні!"
А ці ж слова, презирство до звичайного жіночого шляху, у них, шістнадцятилітніх школярок, виникли з їх жарких розмов про найбільшу мрію — учитись! Розвивати свій інтелект, щоб ні в чому не поступитися "вищій породі" — чоловікові. Тоді ж, кришталевими ночами в парках, що відібрала революція у графа Браніцького та подарувала розкошанській педагогічній школі, у парках тих гойних розробляли вони "теорію" свого далекосяжного майбутнього. Обидві вважали, що вони з кращого матеріялу, ніж оці всі дівчата, які тільки й думають про заміж та всю свою винахідливість і мозкові зусилля скеровують на штуку кокетства. Їх вабила природна краса, що її головна прикмета — розум, дотепність, очитаність. А яскравих, юних барв їм тоді не бракувало.
Мар’янина блискуча кар’єра була вже усталена, вона — майбутній історик. Ця безперечність прийшла до Мар’яни раз у степу, по дорозі з Розкішної додому. Мар’яна співала "Вночі на могилі", особливо смакуючи "степи, лани тільки мріють, широкії…", і намагалась уявити, що діялось тут споконвіку. Примарювалися й неслухянно утікали тисячоліття в цих степах-ланах, зіткані в образи, туман і мариво, а Мар’яні було цього мало. Що діялось у цих степах? Що то за скити і які вони? Хто ці могили понасипав? Як шкода, що Мар’яна не має двох життів — усе це вгорнути в себе. Ну, але одного вона не пошкодує, а щось таки довідається. Ясно, вона — історик.
Васанта ж мала стільки бажань, що розгублювалася. Математики, фізики їй не треба вчити, вони самі вкладаються в голову на лекціях. Але й географія, світи її ваблять, і тонкий інструмент мови в неї арфяний. А очитаність Васантина навіть Мар’яну дивує. Коли вона, у селянській хаті, встигла усе те перечитати і так по-дорослому сприйняти?
Може під впливом учителя вирвалась у Васанти ця необдумана фраза? Фортунат Михайлович виділяв їх з-поміж усіх учнів педагогічної школи. Це він завжди підкреслював їх непересічність, але він же й жорстоко-в’їдливо, може не як учитель, доткав. Безжально висміював, особливо Мар’яну. Пророкував їй, що з неї вийде добра попадя! Чи він навмисне, щоб викликати її опір лінивій провінційній оспалості? Мар’яна тоді справді була червона, кругла й опецькувата, не така, як тепер, дощечка. А вони так гірко всі ті "пророцтва" переживали і в юнацькому запалі йшли ще далі за вчителя: сповідалися одна одній в смертельному гріхові — лінощах, вихвалялися, хто більше прочитав, намагалися одна від одної не відстати і — борони Боже! — не бути подібними до тих кандидаток у "жіночі університети", яких була повна педагогічна школа.
Ще колись похолоднішало між ними через таку ж дрібницю! Двері були не зовсім причинені. Перша йшла Мар’яна, вона, не турбуючи дверей, просковзнула в отвір. Слідом — Васанта, вона для себе широко навстежень відчинила. "Так і в житті буде, — тріюмфально сказала Васанта. — Ти будеш іти боязко, а я — все широко відчиняючи".
І от такі дрібниці наганяють на цю Мар’яну химерики. Зникають же вони від пісні. Тут уже товаришки просто необхідні одна одній! Ніхто так не відчуває, як яку пісню треба співати, навіть сама кожна наодинці.
А що в педагогічній школі хор був дуже важлива частина їх буття, то гніви Мар’янині безслідно випарювалися, коли після співанки котрась казала: "Ану, заспіваймо!" Тоді за п’ять хвилин в екстазі дивились одна на одну, сміялись і раділи не знати чому. Забувалися вищість і зарозумілість, — бо ж ясно, що Васанта почувала себе визначнішою, коли, скажімо, Мар’яна цілу ніч проспить без жадних пригод, а Васанта після цікавих походеньок повертається опівночі і, замість іти дверима, лізе деревом, а з дерева перескакує на балькон їхньої кімнати. Розкішна, стави, двоповерхові будиночки в парках, місячні посріблені ночі — яке то все далеке!
Якось тоді знаходила дорогу до Мар’яниної душі, а тепер от… Чого ж вона гнівається? За що?
Васанта ж так хотіла не кому, як їй, про море розповісти. Завжди тятива їх невмирущої дружби була пружно натягнена, — і як жили разом у шкільних та високошкільних гуртожитках, і як у різних містах були. Васанта відчуває в цю мить, що ця тятива ослабла, охляла.
Ні, щось між ними сталося нове.
Як, буває, увіллється через вікно якась мелодія і на душу накотить наглий смуток, — так Васанті неймовірно жаль. І образи опік.