Двоє ратних людей, що стояли на кормі першої від неї лодії, замахали до неї сердито руками — мовляв, обходь стороною, сюди не ходи. "Чого б то?" — подумала Славина і зупинилась.
— Чого стала? Іди своєю дорогою!.. — кричав до неї чорнобородий муж, невдоволено блискаючи очима. Зняв з голови шолом, передав весляреві, що сидів на кормі. На чоло крилом упала чуприна з сивим пасмом посередині.
Щось знайоме видалося їй у звучанні мови. Щось знайоме було в їхніх голосах і в одяганках.
Славина завернула в гущаки. Напружувала нам'ять. Де вона бачила цього мужа? Оте сиве пасмо, що спадало на чоло? І голос?.. Голос особливо бентежив її пам'ять...
І враз спалахнуло видіння: палає терем новгородського волостеля Рюрика. А на подвір'ї лежать непорушні тіла новгородців. З диму й гару виринають кінні мечники, а попереду — на коні кремезний вершник. На його чорні брови спадає чуб з пасмом сивого волосся. Він кричить комусь:
— Чого стовбичиш, Рюрику? Біжи мерщій-но звідси! А ви заберіть їх усіх і на палі! Уздовж Волхова усіх посадіть на палі! Щоб страхалися й імені Рюрикового! Дудице, не забудь за того ворохобника!
І ось вона знову чує цей голос. Обізвався до неї він у Києві, на почайнівському увозі. "Се ж Ольг!" Вона аж зомліла від здогаду. Бо тоді, коли вона ще стояла знетямлена на подвір'ї, до неї підбігли новгородці й запитали:
— Куди подався Ольг? Не бачила? Вона дивилась на них тупо й не розуміла, про що питають її.
— Ну, отой, з сивим пасмом волосся! Той лютий Ольг, Рюриків поспішитель!..
Вона показала тоді рукою в той бік, де крутився важкою хмарою чорний дим і де зник верхівець зі своїми людьми. Відтоді вона вже знала, хто такий Ольг.
Але чому він стоїть зі своєю раттю на Почайні? Мовили ж: Рюрик-вовк помер у Новгороді. Намість нього возсів Ольг-воевода із малолітнім княжичем... Чи йому мало Новгорода?
Наддала ходи. Затим побігла. Спішила до обійстя свого брата Гордослава. Уже була певна: у Київ прийшла біда.
Збентежена вскочила до світлиці.
— Біда! — чаїцею упала на лавку.
Сім'я Гордослава саме вечеряла. Мовчки сиділи всі за великим столом. Тільки було чутно стукіт дерев'яних ложок об дно полумиска.
Від слів Славини усі завмерли. Через хвилю Гордослав підхопився на ноги. Невисокий, але міцний муж Гордослав сей, онук Соловія. Плечі розтинали стару полотняну сорочку, яка пропахла рибою і ряскою.
Пильно вдивлявся в обличчя знетямленої Славини, напруживши слух. Вона ж ледь прошепотіла змертвілими устами:
— На Почайні стоїть Ольг новгородський із раттю... Рюриків поспішитель!
— Леле! — зойкнув хтось за столом. — Се ж він за Оскольдовою душею прийшов...
— Тихо, — обернувся Гордослав до родини. — Звірко, де князь?
З-за столу підвівся здоровань, який мало чим нагадував колишнього княжого отрока. Хіба що русявим чубом та ластовинням на носі й на щоках. Тепер це вже був княжий воїн, який прийшов навідати рідню.
— На ловах князь... Побіжу, либонь, до нього...
— Ні. Сідай на коня і лети до Іскоростеня. Клич Ніскиню із дружиною деревлянською. А я тут зберу пішців градських. Доки князь повернеться, матиме добру рать.
Славина думала про Ольга. Пощо новгородський посадник простяг руку до Києва?
Ніхто й не помітив, коли вона вислизнула з дому. Ніби й не було її тут. Тільки бентега і страх перед невідомістю нуртували під стріхою Гордославової хати. Скоро вони виплеснулись на вулицю, заповнили всю оболонську слободу... Передчуття біди заціпило людям уста.
До князя Оскольда примчав гонець з якоюсь тривожною вістю. Невідомі купчини великою дружиною стали на Почайні і вже стоять три дні. Навіщось очікують його, князя Оскольда. Мовлять, жадають з ним бесідувати. А йдуть буцімто до Царгорода, найматися до царя. А може, воювати царя. То, либонь, хочуть умовити Оскольда пристати до них. Адже саме Оскольд прибив свій щит на воротах Царгорода! Про сіє відомо в усіх землях окольних.
Так міркував і так говорив гонець, якого послала до печорських пущ княгиня Ярка. Сама ж покликала отця Местивоя. Розпитувала про землі, які він обійшов у літа своєї молодості. Була вона до всього цікавою і заповзятою. Усе на світі їй хотілось знати доконечно, про все мати свій суд.
Побачивши, що Перунів віщун не визнав її, княгиня прихилилася до ромейського бога. Як і Оскольд, ходила тепер тільки до християнського храму. На Перуна не хотіла зважати. Хотіла забути кривду й образу, що глибоко засіли в її серці. І челядь свою прилучала до нового бога. Хрестилась уже й Оскольдова дружина.
У цей тривожний час ніхто не згадав про Перуна. Тільки Славина стрепенулась серцем: Перун — покровитель Києва, через те мусить захистити його!
Пізно увечері прибилась до Перунової гори. Гадала розбудити полянського кумира і його волхва своєю молитвою. Скаже віщуну, щоб усіх підняв на стань. Хто ж інший здатен захистити сей люд, як не його покровитель, як не волхви? Адже вони мають берегти і народ свій, і його волю, і локони...
Хранитель мудрості богів і слова, звичаїв і поконів народу тому й шанується людьми, що здатен вдихнути в них силу вистояти в найлютішій борні проти чужої сили, що викрадає в них відразу чи по краплині набутки невтомної праці чи духовні скарби... Хранителі слова і обичая тим рятують свій народ. Так думала Славина. Тому й спішила до віщого дуба на Перунову гору.
Ще здаля помітила, що на ту гору пливуть, ніби прослизають, якісь незбагненні тіні. Вона спинилась. Зашуміло щось у голові. Перед очима попливли кола. Насторожилась, зачаїлась — і ніби розтанула в нічній темряві. Нечутно пробралась кущами до требища й заніміла. Навколо пригаслого вогнища стояли й сиділи люди. Тихий гомін. Неголосні вигуки. Хто там? Калатає серце... Заважає слухати...
Але вона впокорює його шал. Дослухається. Та бодай і не чула б! Якими підлими й жорстокими бувають людські слова! Як можуть зненацька вбити живу душу, її віру й довіру! Знайомий голос віщуна Славути деренчав ясно, хоч і неголосно:
— А слово наше Ольгові буде таке: хай не жде! Хай заманює до себе Оскольда. А ми звідси поміч дамо. Що скажете, боярове?
— Згода, Славуто. Ми послали гінців у печенізький стан. Завтра й орда вже десь прикотить від Трипілля.