— Се добре, коли вона й перехопить Оскольдову дружину.
— Гадаю, не встигнуть іще завтра.
— А ти, Славуто, помолись за се Перунові...
— Помолюсь, Микульчичу. Але й сам берись до діла. Візьми свою челядь і гридей двірських візьми та й пособи Оскольдову дружину затримати в пущі. Нехай Оскольд сам-один іде на розмову з Ольгом.
— Згода! Але хочу знати, як буде далі?
Запала мовчанка, яку порушив невідомий їй голос:
— Справді, що далі? Ольг зі своїми варягами забере стіл Києвичів і дасть волю своїм варягам, а не нам. Ні, браття, щось не виходить нам на добро. Хай би вже Києвичі тут сиділи!..
Славина не знала цього голосу. Не всіх тут називали но імені, і вона збагнула: тут зачаїлась люта зрада боярська. Зібралася купка мстивих ненажер-бояр і вирішує долю її сина, її роду, усіх полян. Не на вічі, а потай. Того вони й сховались від людей. До якого ж бога слати їй свої благання?
Знову мовчанка залягла біля требища. Несміливо спалахувало згасаюче вогнище, ворушились крислаті крони дерев. Глухе покашлювання в кулак, чиєсь невдоволене сопіння.
Славина уже зібралася повертатися додому, як обізвався скрипучий голос віщуна:
— Ми відчинимо ворота Києва — нам і благості від новгородського воєводи! Оскольд же оскверняє віру пращурів, хоче впустити в душі полян ромейського бога. За сіє святотатьство Перун прокляв Оскольда і весь його рід!
Ніколи таким несамовиттям не повнився віщунів голос, як в цю прокляту мить. Славина звела свій погляд на іемні обриси Перунового ідола. У спалахах вогнища іскрились його бурштинові очі. Здалося, що на голові хитнулася й тихо задзвеніла важка срібна шапка. Чи від подиву, чи від жалю. Славина заніміла. Де ж справедливість твоя, Перуне-покровителю? Чому зраджуєш народ свій?.. Чому освячуєш іменем своїм отих змовників і вбивць? І цього Змія Горинича, віщуна трухлявого, пощо тримаєш на цій землі?
— А як бути з нащадком Оскольдовим?.. — чує чийсь хриплуватий голос.
— Його забере Пек!.. — продеренчав волхв.
— Мудро... пошвидше б треба!.. — загомоніли змовники. — Та потрібно було б і від Ольга слово взяти...
— Сяде на стіл, тоді й візьмем слово. А не згодиться — звернемося до печеніжинів, соузників наших! — рипуче пробасив боярин Микульчич.
Он як... Вони хочуть вбити сина Оскольдового... і його самого... А на Княжій горі нічого про те не знають! Боги наші! Чи ви поснули в цю зрадливу мить? Чи заодно із цими змовниками — зрадили народ свій?.. Де ви? А ти, Ісусе, сину чоловічеський, чуєш її, боже всеблагий! Озовися хоч ти!..
Зсунулася з глинища, стрімголов скотилась по прямовиссях, кинулась бігти додому. Швидше б, швидше до Княжої гори! Рятувати княжа, Ярку, Оскольда... Рятувати Київ...
Славина щосили гатила у ковані ворота княжого двору. Стражники не відчиняли. Невдоволено бурчали, перевертаючись на своїх ложах у привратній вежиці.
— Ходять тут усякі божевільні! Вона ж благала, немов знавісніла:
— Вони його вб'ють!.. Пустіть же! Вони усіх переб'ють!..
Та чим більше молила-просила, тим упертішою ставала сторожа. Бо слуги залюбки проявляють запопадливість перед своїми хазяями, якщо їх і не просять, а перед простолюдинами, якщо ті й просять, вони з насолодою показують свою непідступність. Тож ворота перед нею зачинились ще міцніше, вже й не здригалися від її ударів. Вона ж стукала, доки не упала знепритомніла на прохолодну землю... Чорна ніч виповнила її душу...
Очуняла в якійсь коморі. Пліснява, сирість, задуха тиснули на груди. Крізь шпарини у дверях сочився день. Довкола стояла німа тиша. І невідомість.
Почала все пригадувати. Віщий лик Перуна... Гомін бояр-змовників... Деренчливий голос волхва... Усі вони повставали проти Оскольда. Як же це трапилось? Думки шматували єство. Пробувала дивитися на Оскольда не як на сина, а як на державця. Був, мабуть, занадто добрий до своїх недругів, прощав їхнє лукавство, не хотів помічати їхньої підлоти; примирливо ставився навіть до ворога. Був добрий і довірливий навіть тоді, коли треба було бути твердим і жорстоким. Так, рішучості не вистачало йому! Бо де, в якій землі утверджувалась державна міць тільки любов'ю і добротою? Скрізь вона поставала силою меча!..
Се вона, Славина, в усьому винна! Не гартувала серця сина свого, не поїла його лютістю й безпощадністю! Не вчила владолюбству і жорстокості. Боже єдиний і ви, боги роду її! Вона винна — її і карайте! Навіщо ж ваша мста і ваш гнів падають на дітей? На її рід?..
Кинулась до дверей своєї комірчини, але вони були міцно заперті. Стала гукати — ніхто не озивався.
Прислухалася — ніби якийсь глухий віддалений стогін долинув до неї, мов із підземелля. Потім виразно почула, як протупотіли копитами коні. Далеке іржання. Дзенькіт заліза. Гуки бою. Серце матері забилось в тривозі, у відчаї, у несамовитті... І обірвалось. Серце Славини...
А її син Оскольд цього яскравого весняного ранку з двома гридями поволі спускався до узвозу. Вся його дружина лишилась у пущі, за Печерами. Боярина Микульчича люди, що приєдналися до них на ловах, повели ловців па невідомі озера, густо заселені перелітним птаством. Оскольд же поспішав до гостей, які терпляче так очікували на нього кілька днів.
Сміялося бездонне весняне небо. Під копитами коней м'яко вгиналась мурава, що поросла обіч крутої стежини, яка в'юнилась із високої кручі до берега Почайни. Попереду їхав боярин Микульчич. Увесь час обертався до Оскольда й оповідав:
— Вони ідуть ніби на Царгород. Мовляв, град їхній веле погорів. Злидота і голод не виводяться. А з походу гадають привезти добра. Мовлять, ваш князь хоробрий єсть. Ходив до Царського града і свій щит прибив на його воротах. Хай бере нас під своє чоло! Певне діло, княже! У Царгороді, мовлять, нині не чекають нападу. Ну, може б, і того!.. — не вгавав Микульчич і пітнів од тої балачки.
Оскольд прикидав собі в умі: якщо Бравлин-воєвода таку вість подав, — справа вартісна. Але в нього й тут чимало клопотів. Знову відпали полочани. Новгородський посадник Ольг захопив Смоленськ і заміряється, певно, на все Подніпров'я. І ці набридливі купчини... Чому їм забаглося вивести його з Києва? Може, за намовою Ольга! Київ своїми горами замикає шлях по Дніпру із греків у варяги — і із варягів у греки. Хто володіє Києвом, той володіє і золотим ручаєм...