СІТІ ЖИТТЯ І СМЕРТІ
Рід приходить, і рід проходить,
А земля пребуває вовіки.
Із Екклезіаста
Cонце уже високо ходило над землею. Скресли ріки, і крижини безладно громадились і шурхотіли у течії повноводдя. Чорні хвилі пружно вигойдували на бурунистих гребенях посеред тріскотливих крижин широкі київські події. Князь Оскольд поспішав додому.
Поспішав із Полоччини і Смоленщини, де віднині став твердо й непохитно. Там же залишив прах свого отця — велеможного полянського князя Тура, якого ромеї й хозари прозвали Диром. Віднині попіл, що лишився по його спаленню, поріднив полян і кривичів навіки. Полоцький князь Ізяслав збіг зі своєї землі, опинившись у Новгороді. Не захотів поклонитися Оскольду.
Та тільки зле вчинив полоцький князь. Мовив: своїх богів — Стрибога й Мокошу — боронитиму мечем, скільки світу в очах. А побіг під захист чужих богів — Велеса і Хорса. І виходить, що ті боги мають також постати проти полянських кумирів. Не по правді се. Володарів багато, і кожен має своїх богів. Вони ворогують між собою і спричиняються до того, що родичі між собою б'ються, намагаючись вивищитись один над одним.
Оскольд пригадував слова матері своєї. І священика Местивоя пригадував. Мудро йому радили, коли мовили: зроби одного бога в своїй землі — і тоді станеш єдиним керманичем в ній! Єдиний бог — це щит, що єднатиме й охоронятиме твій люд. Він тобі буде мечем, яким ти вразиш кожного, хто возстає супроти твоєї правди! Справедливість цих повчань бачить нині і сам. І рішучість виповнює його. Ось прийде у Київ, роздивиться, розмислить як слід і тоді... На Київ! Там на нього чекають великі діяння. Чекає на нього Ярка. Сина йому покаже — нащадка Києвичів. Ім'я немовляті приберуть... Це має бути достойне ім'я. Ох, як важко вгадати оте найщасливіше, найдостойніше ймення, щоб і в своїй землі і в чужих краях воно звучало дзвінко й гордо. Адже під руку київського державця має перейти земля Подніпров'я, що віднині поєдналась із великими просторами інших племен слов'янських.
Оскольд сидів у події під вітрилом і мріяв, погойдуючись на пружних хвилях Десни. Довкола мліла у сонячному весняному мареві земля сіверян. Мирне й спокійне плем'я густо розкинуло свої оселища по берегах ріки, яка нижче стольного града Новгорода-Сіверського розливалась широко, як море. В інший час зупинився б тут. А зараз поспішав до Києва.
Пахло в повітрі торішнім листом і терпкими бруньками. Ось-ось вони вибухнуть ніжно-оксамитовою зеленню й потягнуться до сонця. Весна!
Буруниться за кормою подій важка хвиля, над головою дзвенить небесна сонячна безодня, у грудях і в скронях шумує кров... Цього разу він відчував прихід весни якось гостріше; бо любив життя болючіше, бачив більше, робив усе натхненніше... Нарешті і для нього прийшла справжня весна. Тепер сприймає її усіма своїми дозрілими відчуттями. Мабуть, тому, що в юні роки не був таким щасливим, як нині, то й не помічав усіх приваб земної краси...
Перша подія, за якою ішов вітрильник з Оскольдом, враз чомусь завернула до берега. Спрямувала на піщану смугу. Угледів: кілька спішених верхівців бігли до річки з усіх ніг, несамовито розмахували шапками, щось кричали до них. Оскольдів кормчий і собі завернув до берега.
Що стряслося? Передчуття лиха скувало на мить усе тіло, але вже другої миті серце його важко погнало гарячу кров. З нетерпінням узявся за весло. Швидше б добратись до берега. Ще не причалили події, як почув тривожні голоси:
— Княже, Київ орда обступила!
— Звідки? Яка?..
— Не відаєм. Одні мовлять, ніби хозари. Інші — ніби угри з печеніжипами. Хто зна. А прийшли від хозарського степу. Кияни міцно стоять на валах. Твоєї підмоги ждуть.
Посланці перебивали один одного. Були зчорнілі, забрьохані, лише очі гостро виблискували від збентеженості.
— Що за орда? Так рано! Звідки ж взялися? — кидали до київських послів веслярі.
Знову той Степ. Над усіма ордами там володарює Хозарія. Хозарський меч завжди зненацька б'є у спину полянам. Мабуть, в Ітилі вже довідались за Луп-киню...
— А Ярка де? Як син?
— У Києві. Чекають на тебе, княже! — привітно усміхнувся старший посланець. Оскольдові видалося, що десь уже ніби бачив його.
— Хто ж будеш? Чийого роду?
— А нічийого! Сам по собі! — знову синьооке усміхнувся киянин, насунув на голову потерту лисячу шапку, почалапав до свого коня.
Оскольд насупився — зухвалець надто нечемний. Не шанує належно його, можного володаря слов'янської землі. Та чекайте ж ви, ниці худії люди, він ще змусить вас низько кланятись йому! А зараз не час виставляти свою гординю. Та й не рівня йому сей жебрак в обшмульганій шапчині, щоби він, князь землі полянської, а тепер ще й волостель землі полоцької та смоленської допитувався у нього роду! Хай іде геть!.. В Оскольда інший клопіт — як врятувати Київ од біди...
Світанок тільки починав жевріти, коли Оскольдові вої з великою тихістю підступили до київських валів. За ними стояли не спутані, готові до бігу, коні. Але ординців відразу не побачили. Не було видно поблизу й табунів худоби, з якою завжди ходить орда. Отже, не кочовий народ прибув до Києва, а налетіли розбійники-таті, які заздалегідь знають, що доведеться тікати, тому приходять цалегку.
Дружина Оскольдова кинулась на ворожий стан зненацька, розітнувши посвистами мечів сірий світанок. Назустріч їй підхопилась ворожа рать, що опочивала за валами на купах шкур чи на сідлах. І зав'язалась зла січа. Спочатку тихо, зосереджено, лише важке хекання та вигейкування рубачів будило ранкову тишину. А далі зойки, прокляття, гучне брязкання мечів, тріщання списів і ратищ і стукіт щитів. Таки ж це була ординська рать. У шкіряних одяганках, хутрами назовні, а зверху — кольчуги із товстої шкіри чи броньові сорочки, шкіряні гостроверхі шоломи.
Коли дружинники Оскольдові врубались клином у лави ординців, що притиснулись до валів, перед очима князя майнуло тонконосе смагляве обличчя з високим чолом над, широким розкриллям чорних брів. Майнуло на мить і сховалось під шоломом. Не впізнав би ніколи князь Оскольд чорнобородого тархана Ієхуду в цьому ратницькому одяганні, коли б не ота витончена рука, якою він хапливо насунув на лице шолом.