— Віват! — гукнув панок, що вже набрався зранку.
Почувся сміх, веселий гомін, дзенькіт чарок та келихів... Смеркалося, як почалися танці. Звичайно ж, панські. Свічі горіли ясно, музика гриміла гучно, весело.
Тарас стояв із Віктором, перемовлявся знехотя, а сам очима стежив за Олександрою. Не через те, що раптом він закохався в неї. Йому хотілось вивідати, що спонукало дівчину піти на жертву віна, кортіло взнати більше її химерну, як для цього оточення, жіночу душу…
Вихопив із виру танцю, одвів убік і став чомусь випитувати, чи гарний в неї голос, які пісні співає. Вона, ще часто дихаючи, відповідала то усмішкою, то жартівливим словом, напевно, теж бажаючи дізнатись спершу, нащо йому той голос і ті пісні.
— А цю ти знаєш, серденько? — спитав уже суворо й почав співати тихо:
Ой і зійди, зійди, ти зіронько вечірняя!
Ой і вийди, вийди, дівчинонько моя вірная!..
— Не знаю. Вперше чую…
— А гарна?
— Дуже гарна!
— То вчись. Отак, разом зі мною...
Ой і зійди, зійди, ти зіронько вечірняя...
Чудово! Ще спочатку...
Прийшов спітнілий Пантелеймон і також став підспівувати. А далі змовк, заслухавшись. Тарас підвищив голос. Тим часом стихла музика, і пісня вирвалася на простір зали.
— Боже, який чарівний, небеський спів!.. — сплеснула руками пані Олександра, як сплескувала колись його Оксана, його зоря...
І він уже не міг спинити пісні, як лету хмар, як вітру, як хвилі тирси в полі...
Рада б зірка зійти — чорна хмара наступає;
Рада б дівка вийти, так матуся її не пускає...
Коли замовк, побачив, що всі весільні гості зібралися довкола нього. Вибухнули гарячі оплески і не стихали довго.
— Тарасе, ще, будь ласка! Якоїсь ще... — благав Куліш. Його усі підтримали.
Задумався, поправив шарф і вволив їхню волю. Торкнув струну забуту, давню, болісну.
Ой Морозе, Морозенку,
Ой да ти славний козаче!
За тобою, Морозенку,
Вся Вкраїна плаче!..
Потому враз, без паузи, так ніби сльози змінив на сміх, розпуку на безтурботність:
Ой горе, горе, який я вдався,
Брів через річеньку та й не вмивався...
Співав одну за одною — сумні, веселі, мужні — й на подив бачив, як прокидалося в очах гостей Панькових щось геть забуте, витравлене із їхніх душ. Хтось ворушив губами, підспівуючи дзвінким словам, хтось плакав, не помічаючи цих світлих сліз, хтось пещену, у перснях руку поклав туди, де мала бути шабля...
А далі й сам вознісся на крилах пісні, злинув у синє чисте небо й дзвенів весняним жайворонком...
— Пробач... Здається, Паньку, я зіпсував тобі весілля, — мовив, коли настала пора прощатися.
— Ні, ти прикрасив його, Тарасе! — обняв Куліш, — Сьогодні ми почули першу вкраїнську оперу...
— От бач, уже й смієшся!
— Він каже правду. Дякуємо за все, за все! — всміхнулася крізь втому пані Олександра.
— Нехай і так... А що ви мені дасте на пам'ять, серденько?
Піднісши руку, вирвала з вінка біленьку квіточку і подала поетові.
Бабусі лячно охнули: це ж на біду…
— Спасибі, — сказав Тарас. — Щастить тобі, Пантелеймоне!
— Не все ж — тобі...
Лише махнув рукою. Поцілувався з князем, з княгинею, із Василем, що закрутився у господарських клопотах і тільки зараз попав йому на очі.
— Тарасе, коні мерзнуть біля порога, — квапив його Забіла. — Ходімо вже...
— Ходімо!
Швидко вдягнув кожуха, шапку й пірнув у вир хурделиці, що не вщухала вже третій день.
Хропли, місили ногами сніг прикрашені стрічками коні, вітер жбурляв колючим снігом, сліпив...
— Ти знаєш, — мучився Тарас весіллям, — вийшло не до ладу...
— Про що ти? — сонно спитав Забіла.
— Вийшло, що я поліз у князі, на чільне місце... А треба було триматися в тіні!..
— Панька, Тарасе, в глухий куток не заженеш. Пропхається і стане в першім ряді, біля амвона! — озвався Віктор із глибини свого кожуха. — А голос, братику, у тебе справді славний! Мені б такий, до кобзи...
— Віддам, якщо підеш по Україні з піснею, — сказав Тарас.
— Ви дуже добрі. Дякую!.. Я ліпше цівкатиму своїм тихеньким голосочком на власнім хуторі, де завжди тепло й затишно...
Бадьорий, гарний настрій кудись пропав. Позаду було весілля панське, попереду — старшинський сонний хутір, де марнував своє життя Забіла — гусар, поет та бандурист...
А вітер гув, заносячи поснулі села снігом, а ніч стояла темна, сирітська ніч...
...Вже кілька днів на думці йому крутилася з дитинства знана пісенька про весну та про мандрівку. Коли ж прибігли від Лизогубів коні з легким візком і він покинув Бігач, де малював портрети княгині Кейкуатової та трьох княжат, ця пісня з'явилась знову, випурхнувши на вільну волю, ніби із клітки пташка.
А вже весна, а вже красна,
Із стріх вода капле;
Молодому козакові
Мандрівочка пахне!..
Вдихав весняне лагідне, терпке повітря, пестив очима синє небо, де пропливали білі, мов запорозькі чайки, неквапні хмари, й чомусь йому було так весело і так тривожно. В лісі спинив візок, пройшовся рястом, вирвав на згадку квітку-другу й поклав у зошит, де переписані були його останні вірші та передмова до "Кобзаря", нового, що мав колись ще вийти в світ. Весна була вже в розпалі, якраз така, яку любив. Не буйна квітом, зеленню, а тільки ледь накреслена, тремтлива, ніжно виповнена надіями і таїною...
— Краса... — зітхнув візниця, і тим єдиним словом сказав усе.
Стрічаючи біля воріт, Андрій Іванович обняв, неначе вони давно не бачились, і наказав візниці нагодувати коней, бо до Чернігова шлях не близький.
— А може, я поштовими? — сказав Тарас.
— Щоб потім мене сумління мучило? — не приставав на те Андрій Іванович. — Шевченка випхав з дому, мов чужаницю! Зараз ми перекусимо...
— Спасибі, я поснідав. Та й поспішаю: завтра женити буду Костомарова, — сказав Тарас. — Не передумали стосовно Братства?
Андрій Іванович помовчав трохи, глянув, чи не почує кучер, і відповів непевно якось, мов вибачаючись:
— Чим зможу, тим сприятиму, а в члени — ні... По правді, я не вірю, що Братством можна зрушити таку важенну скелю...
— Підважимо з усіх сторін.
— Нема кому.
— Знайдуться люди!.. Як там мої рукописи і все таке?
— Готові, ждуть. А може б, ви, Тарасе, лишили їх? — узяв за лікоть гостя. — Не приведи господь, загубите чи вскочите в якусь пригоду...