— Хочу новий "Кобзар" скомпонувати й видати, — сказав Тарас. — А ще — збираюсь їхати на років три в чужі краї, до Рима. Вже гроші є, і скоро буде паспорт.
— Не знаю. Щось мене тривожить... Та й брат Ілля...
— До речі, він удома?
— Заснув якраз. Нездужає.
— Передавайте йому привіт. Дружині, дітям, лікареві...!
— І не зайдете в хату?
— Спасибі. Треба їхати! Весна мене бентежить, будить, кличе у зелен-світ... Це, мабуть, ще з дитинства... Як висидиш у хаті зиму... Стривайте, щось хотів просити. Згадав! Коли мене питатиме тут чоловік, із лісу, то скажете йому: "Суботів. Козак Яременко".
— Гаразд, — зітхнув Андрій Іванович і глянув жалібно, неначе мати на одинця, що йшов, на лихо, в прийми. Гукнув покоївку, яка по щось там вийшла, і попросив принести згорток із кабінету.
— На жаль, не встиг переписати... — сказав, ховаючи вологі очі.
— Я попрошу когось у Києві... І передам, — утішив його Тарас.
Нарешті коні були готові, папери сховані до чемодана.
— Ну от і все. Прощайте! — обняв Тарас господаря. — Спасибі вам за хліб, за сіль, за ласку!
— Не забувай... — уткнувся Андрій Іванович йому в плече.
— Прощайте! — гукнув, коли вже рушили веселим чвалом коні, зняв капелюха і помахав.
Андрій Іванович стояв, схиливши голову ледь-ледь набік, і сльози скочувалися йому з очей. Всміхнувся, мов дитинча, підніс поволі руку й перехрестив на добру путь веселого мандрівника...
Дорога й справді випала йому весела й добра. Вже за добу дістався до Броварів, і, поки перепрягали коней, він поголився, вмився, одягся у фрак, оскільки часу зосталось мало. Микола там уже, напевно, переживає та виглядає, бідний, свого боярина!..
— Шевченко... Гм... — І так, і сяк дивився на подорожню рудий станційний наглядач. — У Київ, отже, їдете?
— Таж не куди...
— Дніпро розлився саме. Довозим тільки до перевозу...
— Швидше давайте коней!
— Коні уже готові... Тут є один попутник, візьміть його.
— Будь ласка. Де він?
— Чекає там, — кивнув на двір. Спідлоба зміряв поглядом Тараса з ніг до голови й тицьнув йому спітнілу від рук його "бумагу".
Біля візка стояв стрункий гусарський офіцер.
— Прошу!
— Тарас Григорович? — всміхнувся він. — Оце так зустріч! Радий...
— Чомусь я вас не знаю...
— Не дивно. Ми не здибувалися. Мені про вас розповідала Глафіра Псьол, показувала вас на портреті...
— Сідайте. Треба їхати, — сказав Тарас. — Одружується мій добрий приятель, а я вже й так затримався... Паняй! — торкнувся спини кучера.
Вже за селом, дізнавшись, що офіцер — Глафірин родич, Тарас надумав його схилити до власних замірів або хоча б до Товариства Кирила та Мефодія. Почав, як кажуть, здалеку — спитав, чи має він кріпаків. Гусарин почервонів і тим сказав багато.
— Я хоч би й зараз повідпускав, так зацькують, зживуть зі світу.
— Правда. Вже добре й те, що ви свідомі, яку ганьбу покладено на вашу душу — рабство.
— Глафіра вам казала, що предок наш був запорожцем?
Тарас кивнув.
— Ви маєте якийсь зв'язок із нею? — спитав гусарина.
— Вряди-годи... Така у мене служба!
— Якщо потрібні будете, чи зможу я через Глафіру вас розшукати?
— Зможете. До ваших послуг завжди!
— Не поспішайте... Може, я щось таке проситиму, що ви мене...
— Ні, батьку, я за вами хоча б і чорту в зуби!
— Спасибі.
— Я недавно читав "Послання" ваше.
— А де взяли?
— Студент привіз і дав своєму братові, а той мені, бо знає, що не продам...
Тарас кивнув на кучера, й гусар замовк. Візок трясло, гуцикало на вимощеній дорозі, де був ще кілька років тому грузький пісок.
І знову перед очима, як тільки з лісу виїхали, постало диво Києва. Скільки б не під'їжджав до нього по цій дорозі, щоразу дух захоплює ця широчінь, цей простір, осинений Дніпром і небом, замкнутий у перспективі горами, з яких возноситься золотоверхий, святий і все ж забутий богом, Київ...
Той чорний штрих забутості та упослідженості потьмарює йому картину й спонукує сумні думки. Приїде, оженить друга, стане і сам навчати рисунка молодь в університеті, а діло його життя повзтиме, як черепаха... Мабуть, тут щось не так, потрібно, мабуть... Братство з його невизначеністю, з його відкритістю для всіх вітрів, до волі не приведе... Його ж потуги також — він розумів — не можуть скоро зрушити безкрає сонне царство: один — не воїн!.. Треба... Коли б то він міг знати, що треба, як, з якого боку взятись за це святе і трудне діло!..
— Гляньте, біля Дніпра стовбичать два жандарми, — сказав гусар.
— Порома ждуть, напевно.
— Або когось... Собача служба!
— Вчора стояли теж, — озвався кучер. — Вперше за всю дорогу. — Й на тому боці троє.
— Напевно, хтось проїде важний, — глянув на ті ляльки синьомундирі й собі Тарас.
— Сказали б нам... — пошкрібся кучер пужалном у голові. — А так ніхто нічого...
Пором ще був посеред річки, коли Тарас з гусаром покинули поштовий віз і рушили до перевозу, де, крім жандармів, ждало ще кілька душ мандрівних, підвода з сіном та пан з чималим виводком.
— Добридень вам! — гукнув Тарас.
Хто відповів, а хто й не глянув.
Гусар дістав тютюн та люльку і запалив. Попихкуючи собі димком, дивився, як течія несе корчі, колоди, якийсь селянський убогий скарб...
— Могуть! — озвався згодом.
— Велика ріка Вкраїни, свідок її падінь і злетів!.. — сказав Тарас.
Гусар помовчав трохи й озвався знову — віршем, таки ж його, Тарасовим:
Ой Дніпре мій, Дніпре, широкий та дужий!
Багато ти, батьку, у море носив
Козацької крові...
Хвилююче і дивно якось було почути свої рядки з чужих, не знаних вуст... А він, цей Дніпр широкий, ось тут котив могутні води в далеке Чорне море, і все довкруг здавалося таким дрібним і немічним...
Прийшов пором. Допоки його прив'язували, звільняли й вкочували на нього воза з сіном, вони, Тарас з гусаром, дивилися на швидкоплинну воду, на береги, покриті туманом віття в брості. Коли ж зійшли на дощану хитаву твердь, помітили, що й царські стражі в синьому покинули піщаний лівий берег.
— Чогось мені це, батьку, не до душі... — шепнув гусар Тарасові. — Два дні стояли, й на тобі!..
Тарас також стривожився. Згадав ураз, як придивлявся рудий станційний наглядач до подорожньої, як перепитував, чи він у Київ їде... Зиркнув краєчком ока — стоять собі... Щоправда, вдають, мов їм до нього байдуже... В одного з оком щось негаразд, із ганджем око... Глянув і відвернувся...