Гуде вітер вельми в полі,
Реве, ліс ламає.,
— Розкукурікався! — сказав Тарас сердито.— Залив горлянку, черево напхав сальцем та ковбасою...
— А ти дивився тільки і в рот не брав? — розплився в милій усмішці. — Не піст же в нас — водохреще: пий і гуляй!..
— А скільки тих нещасних, які не мають нині чим зароситися!
— Мої селяни не голодують.
— Цього, вважаєш, досить?
— Я ж не міністр чи губернатор — простий гусар, та й то, вважай, колишній.
— А маєш коня, сідло та шаблю?
— Все є, і все напохваті! — узяв якийсь гучний акорд на кобзі.
— Ти глянь... А сів би ти на коня, коди б народ піднявся на бій за волю?
— Сів би, але не сяду.
— Тобто?
— Ти бачив, який на річці товстенний лід? — сказав не скоро Віктор. — Замерзло вельми...
— Буде ж колись весна!
— Напевно. Та нині ще й не пахне нею... Вип'ємо?
Тарас посунув чарку.
— Глядів би й ти себе, Тарасе, трохи... Взяв би на гаплики кожуха, а то, дивись, простудишся...
— Воля — не великодня крашанка, ніхто її не подарує, — сказав Тарас.
Забіла поклав на лаву кобзу і підійшов до геть замерзлого вікна. Продмухавши на шибці вічко, приклавсь до нього й мовив:
— Мете... В дорозі зараз, десь у степу, не солодко!..
Тарас повів плечима, немов відчув на них морозний вітер, поправив шарф на шиї, що ніби грів не тільки вовною, а й малиновим кольором.
— І треба ж було Панькові в таку хурделицю...
— Хіба він знав!
— О цій порі завжди морози, віхоли, — підвівся й собі Тарас. — Не хочеться мені чогось на те весілля...
— Треба. Сусіди й трохи родичі...
— То, може, ти поїдеш сам?
— Не можна.
— Страшно мене самого лишать на хуторі, біля дівчат? — спитав Тарас і нагерголився, неначе півень: — А я такий!
— Ні, — не підтримав господар жарту. — Мабуть, того не слід було б казати...
— Почав — кажи, — нахмурився.
— Все віно, яке дають за Олександрою, піде на те, щоб ти поїхав...
— Господи, то це Панькова наречена!
— Тільки ніде ні слова, — приклав до вуст Забіла пальця. — Я ж обіцяв...
— Мовчатиму... І треба ж!.. Хто б подумав!..
Його таки розхвилювала ця новина. Дівча, яке його не бачило ні разу в вічі, зробило те, про що ніхто і не подумав... Справді, недовідомі путі господні й серця жінок! Офіра варта пензля Мікеланджело чи Тіціана!
— Приїхав хтось? — припав до вічка Віктор. — Їй-бо, до нас! Розкутується... Встає... Іде до хати...
Рипнули сінешні двері, прогупотіли тверді поквапні кроки, і на порозі виросла засніжена висока постать з усмішкою на все лице.
— Чи тут боярин мій Тарас Григорович Шевченко? — спитала лунко голосом Пантелеймона Куліша.
— Тут, князю, тут! — пішов назустріч йому Тарас.
Щоб подивитися на це вінчання, зійшлася тьма народу, й, коли скінчилась служба, всі збилися на невеликій паперті й позиркували на шлях, яким приїхать мав із Мотронівки весільний поїзд. "Князь" нервував, виймав щопівхвилини годинник... Проте найдужче, мабуть, найнетерплячіше чекав княгиню боярин князя. Пантелеймон йому сказав сьогодні, що й познайомився він з Олександрою над "Кобзарем", що з того, як вона читала й відгукувалась на кожен вірш, він зрозумів її прекрасну душу і покохав...
— Вже їдуть, їдуть! — крикнув хтось із юрби.
У веремії, яка зчинилася, Тарас не зміг побачити як слід її, і тільки в церкві, в тиші перед вінчанням, він роздивився. Дивна була це пара: на нареченому санкт-петербурзький надмодний фрак, а наречена — в одязі свого народу, в стрічках, в разках намиста і чобітках. Вона була струнка, висока, зграбна; з лиця не дуже гарна, проте немов осяяна якоюсь диво-лагідністю і добротою. Очі швидкі, виразні, чисті — мов дві тернини...
Заговорити до неї зміг аж у Мотронівці, куди вони приїхали після вінчання. Підходячи із привітанням до молодих, Тарас згадав слова з колядки й вигукнув:
— Чи ти царівна, чи королівна?
— На чужий коровай очей не поривай да собі дбай! — пожартував увесь залитий щастям і, як завжди, упевнений Пантелеймон. А молода всміхнулася і мимоволі ступила крок йому назустріч.
Тарас обняв її легенько й поцілував у ще холодну з морозу щічку.
— Поздоровляю! Будьте щасливі й дружні!
— Будемо, — сказала так просто й щиро Олександра, що він, собі на сором, позаздрив другові. Бач, відкопав у цій борзенській глушині "перл драгоценный"!..
Його відтисли інші поздоровляльники, і він, чогось засумувавши, знайшов куточок затишний і сів, аби побути на самоті. Проте Панько, не бачачи свого боярина, розшукав його невдовзі й повів за стіл, де вже всідалися весільні гості. Княгиня йому всміхнулася і подала, замість серветки, вишиваний червоно-чорним сільський рушник. І далі вона весь час чим-небудь його підтримувала та виділяла з-поміж гостей... Пантелеймон не тільки не ревнував, а й сам чим міг виказував йому свою повагу. Нарешті встав і виголосив за нього тост.
— Панове! Сьогодні в нас з Олександрою великий день. Тому, що ми з'єднали свої серця, чого давно вже прагли, бо створені одне для одного. А ще й тому, що в радісну для нас годину тут, біля нас, як друг і брат, присутній відомий вам поет, художник і патріот Тарас Шевченко. П'ю за його здоров'я, за пристрасний його талант, якого довго ждала вся Україна!
Віддав дружині чарку, обняв Тараса, що також встав, і лунко поцілував.
З усіх боків до них тяглися келихи, чарки, обличчя, усмішки; дзвенів кришталь. Останньою була чарчина молодої — така ж струнка і граціозна, як і вона.
— Спасибі вам, — промовила тремтячим, тихим голосом. — До смерті ми не забудемо цієї честі!..
Тарас також розхвилювався і не знаходив слова, аби достойно відповісти. Напевно, Куліш чекав, що він щось скаже добре про молодого "князя" та й діяча на рідній ниві...
— Я вдячний вам за шану й славу, — мовив, здолавши ніяковість. — Радий, що голос мій знайшов відлуння в душах моїх землячок і земляків... — Помітив пильний погляд Вікторa, який сидів навскіс від нього. — А він, мій голос тобто, то, власне, крик братів молодших ваших, яких зневажили, впрягли в ярмо. Як бачите, у них також є серце і є душа, яка болить неволею, ганебним рабством. Як же воно так сталося, що на козацькій волі зросли пани й невольники?.. Сказав би вам ще більше, та в нас сьогодні свято, веселий день... Хай будуть щасливі князь з княгинею! Хай так живуть і трудяться, щоб Україна-мати раділа їхній праці й уславила навіки їх!