— А спершу мої брати повинні, обнявшись з паном Енгельгардтом, піти на бій за Україну?
— Пан Енгельгардт нам чужаниця...
— Гаразд! Обнявшись із Лукашевичем або Родзянком?
— Якщо вони постануть за Україну...
— Навряд... Коли й постануть, то певно ж зовсім не за таку, якою хочу бачити її в часи прийдешні, а за свою, козацько-панську, чорну для тих, хто нині мучиться, а не живе!
— Там видно буде...
— Класти на полі бою голови, щоб замінити чужих панів на "рідних"? Це треба з глузду з'їхати!
— В тобі сидить дух бунту, дух гайдамаччини, — сердито сказав Куліш. — А тут — державне діло, де треба мати досвід та кругозір...
— Я пильно, Паньку, вивчив історію свого народу й знаю, що майже всі повстання терпіли крах з вини твоїх "досвідчених" панів старшин, які свою вигоду щоразу вище ставили від долі тих, що з "духом бунту", тобто народу й краю рідного! Ви, кармазинники, — мов гандж на шаблі...
— Що ж ми, не українці, не козаки? — всміхнувся зверхньо Пантелеймон. — Якого ж роду?..
— Панського!
— Це щось нове...
— Панове, ми так во віки вічні не зможемо дійти до згоди, — скривився тяжко Костомаров. — Нам треба бути м'якшими, поступливішими один стосовно другого...
— Шевченко має рацію, — сказав Гулак. — Найбільше зло — кріпаччина, і бити треба в неї. Цей заклик скрізь почує трудящий люд, в якому наша сила. Самі пани чи вчені люди, — глянув на Костомарова, — не зможуть дати ради. Коли народ повстане, простий народ, тоді й пани, хто совісніший, підуть за ним і кров'ю змиють свою ганьбу гнобителів братів незрячих.
— Правда, — устав Посяда. — Я теж з селян і знаю, як і Тарас Григорович, що найпекучіша біда — неволя панська, рабство. Кріпак почути може один лиш заклик: визвольмося від пана! Потім, уже на волі, ставши й душею вільним, певно, він забажає більшого...
— Я за повстання також! — гукнув рішуче студент Навроцький.
— Ми геть забули, братчики, за мед-горілку! Треба й зубам роботу дати, щоб не скучали, — втрутився знову Костомаров у не властивий для нього спосіб. — Гулаче, ти ж господар, то наливай!
— А й справді. Прошу, прошу! — підтримав його Гулак.
Не зразу, якось нехотя, взялись до чарки. Почувся сміх, хтось щось згадав різдвяне...
— Чому мовчав? — спитав Тарас у Савича.
— Набридло. Стільки я вже буцявся із Костомаровим, у цій-таки господі, що вже язик стомився.
— Ти вчився з ним у Харкові, в університеті?
— Було...
— Пропоную за гостя тост, за пана Пантелеймона! — не випускав із рук узятих віжок Костомаров.— Скажу одверто, в мене на Куліша надія в одній важливій справі...
— В якій? — звів брови Пантелеймон.
— Ні, спершу треба випити і закусити, а вже тоді й повернемося до наших справ. Здоров'я пана Куліша!..
Розходилися о третій ночі. Брав морозець, і сніг рипів так лунко під чобітьми, що кожен крок здавався гучним пострілом. Студентів це розважало, тішило, немов дітей, і серед тиші сонного нічного міста вони зчинили таку веселу веремію, що мусив їх угамувати. Притихли, збилися довкола нього, і тільки час від часу хтось не витримував — штовхав ледь-ледь товариша, той відбивався...
— То що ви, батьку, скажете про замір із часописом? — спитав Маркович, який найдужче узяв до серця нові "Сільські читання", що їх вони надумали найближчим часом улаштувати.
— Всує... — сказав Тарас. — Для цього треба гроші, ще й не малі, а хто їх дасть?.. І взагалі, — махнув рукою. — Шилом вхопили патоки... Замісто діла справжнього, святого діла, кинули вам, голуб'ята, іграшку!
— Якщо гарненько взятися, то і часопис стане... — почав було Андрузький.
— За шаблі треба братися, — сказав Тарас. — Падлюки ті, хто вірує в царя й престол!.. Під корінь!..
Студенти попритихали. Вони були не проти рішучих дій, проте така відверта, безкомпромісна ненависть до государя і їх лякала.
— Треба йти до людей, будити, збирати їх, озброювати!.. Принаймні я не буду сидіти тут і ждати ласки царської.
— Так схоплять же й посадять, — зітхнув Маркович.
— Можуть. Проте і в нас є голови, щоб все робити з розумом, не на очах у справників.
Там, де кінчався біля Козиного болота вал, спинився, щоб попрощатись.
— Батьку, утніть що-небудь ваше на день грядущий! — першим озвавсь Навроцький, який усю дорогу чомусь мовчав. Він був лицем і голосом на диво схожий на Гулака, свого двоюрідного брата.
Тарас на мить задумався. Всміхнувся далі й мовив:
— Мене Куліш назвав сьогодні гайдамакою... То я вам, хлопці, і прочитаю щось гайдамацьке, з вірша "Холодний Яр".
...Де ж ти дівся, в Яр глибокий
Протоптаний шляху?
Чи сам заріс темним лісом,
Чи то засадили
Нові кати? Щоб до тебе
Люди не ходили
На пораду: що їм діять
З добрими панами,
Людоїдами лихими,
З новими ляхами?
Не сховаєте! над Яром
Залізняк витає
І на Умань позирає,
Гонту виглядає.
Не ховайте, не топчіте
Святого закона,
Не зовіте преподобним
Миколу-Нерона!..
Аж очі йому наповнилися сльозами. Замовк, натяг на лоба шапку й пішов униз, до хати...
...Забілу Тарас застав уже в тяжкій журбі за щирим своїм коханням, яке убили жорстокі люди за гроші й статки. А тут іще Пантелеймон прислав йому цидулку, в якій просив на двадцять четверте січня в Оленівку, у Вознесенську церкву, де він вінчатись має із Олександрою Білозерською, таки ж сестрою Василя. Коли збирався їхати у цю чернігівську Тмуторокань, і Костомаров, що проводжав їх з Гулаком (Гулак подався до Петербурга), також просив прибути, але на п'яте квітня, коли вони з Аліною... Мов наслання чи пошесть якась страшна! Одружуються його друзяки, і тільки він... Нема йому подружжя, нема кутка, де прихилив би голову!..
— Налий-но ще по крапелині...
Віктор зняв руку з кобзи, хлюпнув йому й собі горілки.
— За що?
— За волю!
Випили, заїли мовчки. Тиждень отак сидять, потрошку п'ють, бесідують, співають, плачуть...
— То що мені сказать Миколі Костомарову? — спитав Тарас.
— Нічого...
— А як спитає?
— Скажеш, що я пустив коріння, немов кілок вербовий, — не виривати ж силою.
— Байдужий ти чоловік. А ще поет!
— Який вже є... Давно ти бачив Глинку? Постарів, мабуть... — мовив господар з натяком на те, що два романси написано не на чиїсь там вірші, а на його. Торкнувся струн і заспівав: