"Ти що, дядю, не міг підрости іще трохи?" — дивувавсь старшина, оглядаючи могутню постать новобранця з такими плечищами, такими ручищами-ножищами, що й сам бог очі витріщив, коли його виліпив. "А не міг,— відповів Симон під регіт своїх однополчан.— Коли б зміг, то ще трохи підріс би".— "Ну, якщо не міг, тоді походи в своєму! — розсердився старшина.— Походи, поки не пошиють". Симон і ходив у своєму, з дому принесеному, і незвично й смішно було бачити цивільну людину з карабіном за плечима, і їхній командир, молоденький лейтенантик, просто-таки страждав через Симона. Особливо коли до них заходив комбат чи командир дивізіону... "Ви хоча б десь ховались!" — казав не раз Симонова Симон і ховався од тих командирів: залягав поміж штабелями снарядів, які й мав підносити до гармати, коли пролунає команда стріляти. І так звик там ховатись, що коли пролунала повітряна тривога й налетіли ворожі літаки, Симон не до щілини побіг, куди вскочили всі батарейці, а заліг поміж снарядами.
Було ж тоді реготу, коли літаки одбомбились: всі бомби лягли за вогневою, тільки страху нагнали.
— А якби бомба в снаряди влучила? Де ти, Симоне, був би?
— Як де? На небі,— відповідав, ніяково всміхаючись, Симон.
— Тебе й на небі не зібрали б докупи!
Симон погоджувався, що таки й не зібрали б, бо кожен снаряд був завбільшки з доброго підсвинка, то якби рвонули всі — що од нього лишилося б?..
Симон чистив снаряд за снарядом, звільняючи їх од солідолу, і вони блищали, мов поліровані. І коли надійшла команда відкрити вогонь, Симон підхопив перший від краю снаряд та й побіг до гармати. І так ловко послав снаряд у казенник, що він, здавалося, сам туди проковзнув.
Вслід за снарядом дослали заряд, клацнув замок, гармата повела товстим своїм дулом угору, винюхуючи ціль, хижо завмерла, і стільки тупої, нещадної сили було в її могутньому тулубі, що всі гармаші аж зіщулились, чекаючи неминучого пострілу.
— Вогонь!
Здригнулось, дихнуло, штовхнуло в груди. З ревом і громом серед полум’я й диму вирвався з короткого дула снаряд та й понісся кудись аж за обрій, нагнітаючи перед собою повітря. Симон метнувся за іншим снарядом, бо вже відскочив замок і з казенника вихлюпнувсь дим.
— Вогонь!
Симон ледве встигав подавати снаряди, загальне збудження передалось і йому, стало так гаряче, що він скинув піджак і потім, коли одстрілялися, довго шукав його поміж снарядами. Піджак чомусь висів на сосонці, за десяток метрів від вогневої,— коли його там повісив, так і не міг пригадати.
Гірко й солодко пахло пороховим димом, дим снувався над ними, розтікаючись навсібіч, руде, запечене сонце продовжувало пекти і крізь нього, було душно і дуже хотілося пити. Боліло у вухах, голоси долинали наче з-за ватяної стіни. Попереду, за лісом, стояв обвальний гуркіт, там піднімалась до неба руда хмара диму і пилу, там продовжувало вибухати й гриміти, а тут враз лягла тиша, і від неї було якось аж млосно. Всі стояли, не знаючи, що робити далі, в кожного було таке в^чуття, наче у нього взяли та й вибили щось із рук...
Отак і провоював Симон майже два місяці, відступаючи ближче й ближче до Києва, бо як вони не стріляли, як не вибивалися з сил, зариваючись у землю після чергового переходу, часто-густо під бомбами й кулями, як не надривали жили коло своєї гармати, ворога так і не вдалося надовго зупинити, ворог обходив їх то справа, то зліва, і вони тільки дивом виривалися з чергової пастки. Останні два тижні Симон воював уже під Києвом, де їм наказано було стояти до останнього, і вони до снаряда останнього так і стояли, відбиваючи часом такі шалені атаки, що тільки уламки з танків летіли, коли довелося одного разу з важких своїх гаубиць стріляти прямою наводкою, тільки осколки свистіли, погрожуючи викосити всіх до ноги. І падали гармаші, падали, підтяті осколками чи кулями: скільки разів уже змінювалась обслуга, давно поховали й лейтенантика, що соромився Симонового цивільного вигляду, а Симон як підносив снаряди, так і продовжував підносити, як копав землю, так і продовжував її, осоружну, копати, і всі осколки та кулі його оминали. Симон сам дивувався своїй неушкодженості, за всіма законами війни він давно вже мав лежати в шпиталі або в могилі, вже нікого з перших тих гармашів не лишилося, а він був неначе заворожений.
Були бої, були важкі переходи, а бували й хвилини спокою, коли ворог не зібрався ще з силами, і попереду все завмирало, і вони могли перепочити хоч трохи, не ховаючись од куль та осколків. І тоді на Симона, який встиг так пропахнути пороховим димом, що довіку його не позбудеться, тоді на Симона разом із тишею навалювались тривожні думки про Басю й синів, тим більш тривожні, що німці знищували всіх євреїв підряд.
Симон довго в дупгі не вірив тому. Бо як-таки так: винищувати цілий народ, навіть звірі й ті на таке не здатні, а німці ж, думалося, люди, і не всі ж вони фашисти... отак за ніщо нищити всіх євреїв підряд, за те тільки, що вони народились євреями,— це просто не бралося голови. Аж до того часу, поки якось, виходячи з чергового оточення, заскочив до однієї хати напитись води.
Ту хату він пам’ятатиме до самої смерті.
Вийшов, п’яно хитаючись, хапаючи ротом повітря, а перед ним все гойдалася жахлива картина: вирізана до ноги велика єврейська сім’я. Вирізана з такою нещадністю, наче не люди це зробили, а бездушні автомати.
Ті, що різали, були неабиякими майстрами своєї справи жахної, різали так акуратно, наче складали іспити. І старі, і малі, і жінки, й діти були викладені в акуратний рядок, строго по росту, і в усіх до одного перерізане горло. Од вуха — до вуха. Вправним ударом ножа.
Після того Симон дуже змінився. Ходив завжди похмурий, не давався на жарти. І щоразу, коли думав про Басю й синів, згадував оту єврейську сім’ю. Хотів забути й не міг.
Єдине, що його втішало, це надія на те, що Бася евакуювалась на схід.
З цією надією він і рушив в останній свій відступ, коли надійшла команда відходити за Дніпро і два трактори, зачепивши дві гармати з уцілілого дивізіону, потягли їх в темну ніч, в стовписько машин, людей, коней, возів, що ними захрясли всі вулиці завмерлого міста. Вони йшли мимо темних будинків, у яких все наче вимерло, мимо спорожнілих скверів та парків, де не було жодного руху, і так моторошно було довкола, такою мертвою пусткою віяло від усіх оцих будинків, скверів та парків, що вони мимоволі намагалися якомога швидше вибратися з цього мертвого міста.