І тоді Кох закричав. Він вищав, як свиня, тонким жирним голосом, намагаючись одповзти подалі від Симона. Симон придушив його коліном, вдарив кинджалом просто в серце і повернув той кинджал уже в серці: так він завжди колов свиней, бо інакше колоть вже не зміг би.
Підібрав автомат і три магазини до нього й побіг.
Симона ловили весь день — ціла рота солдатів. Весь день він, одстрілюючись, мотався над Дніпром, перебігаючи з місця на місце, і, може, йому і вдалося б утекти, дотягнувши до ночі, коли б йому в ногу вище коліна не влучила куля.
Симон як біг, так і впав, і йому спершу здалося, що він, об щось ударившись, перечепився, аж тоді, як спробував звестись, зрозумів, що він тяжко поранений.
— Тепер я вже не втечу,— сказав сам собі Симон.— Тепер я вже буду вмирати.
Узяв автомат (пістолет був у кишені) і поповз до горбка, що мені його так і не вдалося розшукати.
І тут, на горбку, зустрів німців, які полювали його.
Він знав, що на нього чекає, коли він здасться живим, і однаково не лишив для себе набою: відстрілювавсь до останнього. І тим останнім набоєм убив ще одного німця.
Симона вішали на Троєщині навцроти його хати. І люди, які знали Симона, не впізнали його, так він був спотворений. Симон, уже з зашморгом на шиї, подививсь на людей, які похмуро й пригнічено стояли навпроти, і сказав:
— Ну, люди, прощайте.
Сказав так просто й буденно, наче не з життя йшов — з хати виходив.