І не тому, що був такий релігійни^р: Симон якщо і згадував бога, то більше за звичкою, і до синагоги не заглянув жодного разу,— суботній день той був для нього заповітним тим днем, коли єднався духовно з усім своїм родом, з близькими й далекими пращурами, кров яких текла в його жилах, хист яких йому ж і був переданий.
З самого ранку Симон залазив у величезне корито, видовбане з такої верби, що її п’ятеро чоловіків не могли обхопити,— в корито оте вміщалося двадцять відер окропу. Інший і хвилини не всидів би в ньому, одразу б зварився, а Симон блаженно кректав, наливаючись гарячою кров’ю.
Вилазив, червоний як рак, пашів теплом, як добре напалена піч. Зодягався у випрасуване, чисте і сідав на чільне місце до столу.
І тут Бася, яка чекала цієї хвилини, починала діставати з печі страву. В горщиках і горнятках, чавунах і чавунцях. Діти, що стояли у черзі, підхоплювали весь той посуд зі стравою та й несли до тата на стіл. Симон сидів урочистий, як бог, Симон приймав милостиво всі ті дари, не забуваючи гладити по голові своїх рудоволосих синів від найстаршого до найменшого, що, сопучи од натуги, приносив найменше горнятко; Симон цвів і блаженствував.
Снідали мовчки, в святій пошані до їжі. З-за столу під час сніданку дозволялося виходити лише матері.
Потім Бася виряджала всю орду з хати, щоб не заважали поратись, і тут уже діти не відходили од тата до самого обіду: стільки цікавих історій знав для них Симон!
По обіді, таким же робом на стіл поданому, Симон лягав спочивати. А прокинувшись уже під вечір, коли це було весною, чи влітку, чи й ранньої осені, йшов на вигін, що недалеко від його двору і був.
Тут, на колодках, привезених ще за царя Гороха, вже сиділи дядьки. Зроду-віку колодки ці заміняли їм і клуб, і кіно, і лекторій, тож були вичовгані до гарячого блиску не одним поколінням сідниць, обкурені тютюном і домашнім, і крамничним, обсипані соняшниковим і гарбузовим лушпинням — насіння виносили в таких бездонних кишенях, що його вистачило б засіяти добрий гектар поля з однієї такої кишені. Тут велися бесіди, тихі та мирні, без сварок та лайок, бо на колодках не годилося сваритись, ні лаятись, за що сюди й любив виходити Симон. Він і з Басею не посварився жодного разу, бо хіба то сварка, коли жінка на тебе кричить, а ти одмовчуєшся, хіба то лайка, коли жінка тебе батькує, а ти лише всміхаєшся, та хіба що іноді скажеш: "Ну, Басю, ну годі вже..." Ні, то не сварка й не лайка, то звичайнісінька розмова між чоловіком та жінкою, коли вони любляться. А найбільший доказ того,' що вони таки любляться, оці п’ятеро синів ("Де вони на мою голову й узялися!" — вислів Басі), п’ять богатирів, яких ні чума не бере, ні трясця до них не чіпляється, які ростуть як з води, як верби понад водою, і обіцяють у майбутньому стати точнісінькою копією свого татуся. Найбільшим доказом є оте маленьке дитя того переможного жовтогарячого кольору, що і його п’ять братів, яке скоро Бася спустить на землю, щоб взяти на руки вже інше: Симон за кожну роботу брався всерйоз, за ним не пропадало ніщо, Бася ж теж була не з ледачих. Симон повагом підходив до дядьків, що іусто сиділи на колодках, і, піднявши над головою кашкета, завжди говорив одне й те ж:
— Ну, добридень, люди!
— А, Симон! — озивались привітно дядьки.— Сідайте до нас.
Симон для годиться маніжився трохи, наче він ішов кудись в інше місце і тепер не знав, іти далі чи приякоритись отут, потім таки сідав і спершу лиш слухав, що говорили дядьки, а тоді й сам прилучався до розмови.
Бо він таки любив поговорити усмак. А хіба з жінкою про щось поговориш по-людському?
Про що вони говорили? А про все. Про все, крім ПОЛІТИКО!. Дядьки обходили її, ту політику, як нечисту силу, з якою зв’яжешся, то й власній сорочці не будеш радий, а Сим он теж був не дурніший від інших.
Наговорившись удосталь, потемки вертався додому.
Діти й Бася уже спали, і Симон у темряві вечеряв, щоб не будити своїх. Повечерявши, випивав кухоль води і аж тоді лягав коло Басі.
Безсоння ніколи не мучило Симона, завжди засинав сном праведника. Тихим сном людини, яка нікому не заподіяла зла, не перебігла дороги, не образила, не покривдила, не обдурила, яка їсть і годує свою не таку вже маленьку сім’ю зі своїх-таки рук, а не чужих,— живе з праці своєї і працею цією задоволена.
Миром і спокоєм дихала хата, мир і спокій літав понад хатою,— і чому б йому, цьому миру і спокоєві, не бути завжди? Чому б людям не цінувати його, не берегти, не леліяти, навчаючись цього у тихих ранків, у лагідних днів, у добрих ночей, в усього живого й сущого на нашій такій просторій землі?
II
Симон пішов на війну разом з дядьками свого віку і недовго до війни тієї і йшов. Вона сама котила назустріч, підминаючи під себе все народжене й ненароджене, лишаючи за собою спалені села, розбиті міста, трупи людські. Дядькам дали гвинтівки й шанцеві лопати, гранати й набої, дядьків одразу ж направили у маршову роту: латати дірки, що виникали щоденно то на одній ділянці фронту, то на другій; Симона ж, з огляду на його неабияку силу, посватали в гармаші: підносити багатопудові снаряди до гаубиці.
Підносити то й підносити, Симон ніколи не цурався роботи, навіть найважчої: роботу, яка б вона не була, спершу
* треба зробити, а тоді вже просити іншої, якщо ще дадуть... Тож Симон, поплювавши в долоні, взяв, лопату та й став
кодати разом з іншими землю на вогневім рубежі, куди їх висунули після короткого маршу. Копали цілу ніч, зариваючи себе і гармати, а потім заходились розвантажувати машини, що підійшли, і якщо гармаші брали по одному снаряду і під ним згинались мало не до землі, то Симон клав на свої широкі плечі по два і ніс, наче грався. Якщо всіх гармашів встигли спорядити у військове (гімнастерку, галіфе ще й чоботи справні), то Симон як прийшов у цивільному, так у цивільному й був: у піджаку, в штанях навипуск, у черевиках невійськового крою і в кашкеті з таким дашком засмальцьованим, наче Симон знімав той кашкет перед кожним, кого зустрічав. Симон, всупереч усім військовим статутам, ходив у цивільному, бо не був ще пошитий такий мундир, щоб на нього наліз, такі чоботи, щоб він їх узув.