— Де ж Василько?
— Побіг на річку, капосний.
Короп оговтався й помалу входив в інтереси свого господарства, в інтереси цілої станиці. Улякка, бідуючи, сяк-так засіяла дві десятини. Була конячка, теличка, плужок і борона. Була в обох невтолима жадоба до роботи.
Демид пішов до свого колишнього хазяїна Власа Вариводи, багатого козака, що трьох сиків спорядив у військо, краще й не треба. Двоє полягли десь у боях, а середульший повернувся хазяйнувати. Короп брав у Вариводи землю з третьої частини й заробляв з Улянкою, на його ланах, на себе й на дітей. Жив із ним ладно. Хазяйновитому, статечному Вариводі припав до вподоби працьовитий спокійний Короп.
Проте Варивода зустрів тепер Демида якось насторожено.
— А, вернувся вояка? Ну, здоров, здоров... Навоювали?
— Еге ж, еге ж, Уласе Сидоровичу... Навоювали... От, бачте, тепер у нас радянська влада.
— Так, так — радянська влада... Іменно, що навоювали !
— А що? Хіба ке до мислі?
— Ні, я нічого, я не проти... Порядкуйте на здоров'ячко!
— А ви ж як? Руки — в боки, пику — набік? Аджеж це для всіх — народня власть.
— Де вже там?!. Куди вже там, нашому братові — козакові ! Поганяйте вже ви... Ви билися, вам і віжки до рук. Наша хата — скраю.
Очі вороже відводив убік. Короп нахмурився.
— Ну, про це ще буде час побалакати; це — діло десяте. Еге ж, еге ж... А я зайшов до вас про землю погомоніти. Щоб ёуло в нас по-хорошому.
— Про яку землю?
— Та от... Сіяв я у вас щороку шість десятин. Вони вам були ні до чого. Еге ж, еге ж... Вони й тепер у вас гуляють. Дак от я хочу з вами по-сусідському. Мені, поки що, багато не треба. А ці вже шість буду й далі орати.
Варивода незвичайно для своєї вдачі заметушився.
— Та воно, бачте, Демиде Омеляновичу... Я, звісно, цієї землі не робив. Але тепер ось син повернувся, почнемо хазяйнувати. Дак ви. б собі пошукали деінде земельки. Хіба її в нас мало? Запасного клину який шмат!
— Що бо ви кажете, Власе Сидоровичу. У вас же наділу того — 46 десятин! Еге ж, еге ж... Однаково не впораєтеся.
— Ну що ж? Під травичку пущу, худобу заведу. Ні, ні, ви вже, Демиде, того... по-сусідському. Не налізайте дуже на мене.
Короп не пізнавав свого хазяїна. Революція глибше, чітг кіше провела між обома борозну й підкреслила найхарактерніші властивості. Підвівся й твердо відповів Вариводі:
— Ні, Власе Сидоровичу, мені нема охоти десь інде шукати. Еге ж, еге ж... Вашу робив 20 років, вашу й далі робитиму. До переділу.
Варивода почервонів, але стримав себе і байдужим тоном кинув:
— Ваша влада, ваша й воля!.. Грабуйте!.. З тим і розійшлися.
Таке ж ставлення зустрів Короп і в громаді, на зборах. Козаки, крім найбідніших, трималися вороже — насторожено й чогось вичікували. Городовики, виключаючи глитайню, гаряче бралися до нового діла, але не мали ще потрібного досвіду. Помалу перекраювали старе життя, влаштовували безземельну бідноту, тягли її з закутків до громадського керма.
Короп із головою закопався в роботу біля свого двору й поля. Косив, майстрював, лагодив, крутився так, що й збоку завидки брали. Потроху дірки бідняцького двору затуляла хазяйновита рука.
З Вариводою Короп більше не балакав. Але іноді стикався з молодим Левком.
— Ну що, Семене,— так воно й далі буде ?
— Ти це про що?
— Та от... Ми, козаки, двісті років за цю землю кров проливали, а городовики прийшли та на готове сіли.
— Еге ж, еге ж... Так і далі буде. . Бо й нашої ж крови за двісті років не мало лилося.
Левко загадково всміхався й одходив:
— Поживемо — побачимо. Я так, по — товариському, тобі закинув. Ти чув про Торгову?
В кінці червня покотилися по Кубані чутки про Денікіна. Щодалі вони ширшали, як повінь, перепліталися з вигадками, хвилювали й тривожили. Денікін узяв Торгову, Білу Глину, Тихоріцьку, Кавказьку. У Денікіна 50 тисяч війська й сотні гармат. До нього звідусіль пливуть козацькі загони.
Козаки збиралися й шепотіли. Городовики записувалися до червоних полків, що діяли на Чорномор'ї: Слав'янського, Полтавського, Чорноморського, Настасівського, Кубано — Чорноморського.
Уляна плакала. Короп хмурився.
— Ти — того... Ти не плач. Я більше воювати не піду. Еге ж, еге ж... Будемо хазяйнувати й край. Денікік не страшний. Побили Корнілова, поб'ють і Денікіна. Червоної сили хватить. Еге ж, еге ж... Там самі сорокінці — орли, а не вояки.
7 серпня Денікін розбив армію Сорокіна до цурки. Вона безладною хмарою покотилася за Кубань. 16 серпня денікін ці вступили в Катеринодар. По всьому Чорномор'ю зірвалася біла завірюха. Це був момент, коли гору взяли козацькі заможні верстви, що, крім бідноти, відкопували приховану зброю, сідали на коня й виступали в похід. Гуртувалися до більших загонів і починали розправу з городовиками та з своєю біднотою. Ставили по станицях шибениці, як гойдалки на Великдень. Вішали, рубали, христили шомполами, топили в річках. Тисячами рушили городовики й незаможне козацтво з жінками, дітьми й деяким майном до Слав'янської та Варениківської, під крило червоних загонів. А за ними, з усього Чорномор'я, спішили туди ж контрреволюційні полки, тісніше й тісніше оточуючи білою хмарою червоні частини.
По станицях навколо Мишастовської теж загомоніли про розправу. Ночами рипіли вози, люди тікали світ заочі. Уляна плакала й приставала до Демида:
— Може б таки й ми виїхали?.. Коли б чого не було...
— Куди? На вічне блукання? Сиди й не рипайся.... Еге жг еге ж... Ми — нікому нічого...
Одного дня до Коропа несподівано зайшов Варивода.
— Ти от що, Демиде... Ти б виїхав кудись із станиці...
— Чого так?
— Та знаєш, — час важкий... Усякого буває.
— Я ж нікому нічого. Не служу, хазяйную.
— То мало діла, що не служиш. А ти ж був у червоній Гвардії... Я тобі кажу сурйозно: сьогодні ж виберись.
— Та що ти вороною кракаєш, Уласе Сидоровичу ? Еге ж, еге ж... Ти вже кажи прямо: заважаю я тобі?
— Моя хата скраю. А щоб завтра тебе не було. І от іще що. Ти там "захопив мої шість десятинок і скосив на їх траву, то я заберу в тебе конячку. Мені сина треба виряжати...
— Уласе Сидоровичу, так не годиться! Еге ж, еге ж... Варивода випрямився й хижо блимнув очима:
— А ти ще, побалакай мені!! Більшовицька наволоч!