— А ну, замовчи!.. У, падло більшовицьке, так твою... Він розмахнувся, вдарив Рогожіна просто в закривавлене
обличчя й з огидою витер руку. Рогожін упав поруч Рябо-шапки й охопив його руками. В грудях хлипало й клекотіло.
— Ах, Степане ... Степане...
— Ні — чо — го... бра — те мій... ні — чо — го... Вже... не довго. Візь — ми___сер — це... в жме — ню...
Денікінці вхопили Рябошапку й потягли пошматоване тіло до ями. Він прокусив собі губи до крови, щоб не стогнати. Мовчав.
— Г-г-е-х!!!
Розкачали героя Піщанки, Білої Глини, Тихоріцької, Кавказької, Ставрополя, колишнього наймита — робітника, ^волею революції — червоного командира 1-ої чоти Степана Ивановича Рябошапку й жбурнули на дно ями. Глухо застогнав і стих.
— Далі!
І попливли до ями покалічені, забинтовані, й незабинтовані безпомічні поранені. Декому довелося в'язати руки й ноги.
— Г-г-е-х!!!
Один по одному, один по одному летіли до ями. Стогін, зойки, вереск різали повітря. А з лазарету несли нових і нових мучеників.
— Товариші! Не забувайте замучених! — кричали вони.
— Смерть катам!
— Нехай живе революція! Яму наповнили.
РІ Лопат І.
Десятків чотири добровільців кинулися до ями. Кидали землю лопатами, пгісили приполами, жбурляли грудки руками ... З безумними очима, з перекособоченим обличчям, звивалися в ямі криваві обрубки, зривали пов'язки, захлиналися сльозами й криком, давилися землею й власною сукровицею.. —А бугор над ними ріс усе вище й вище,— живий бугор, що
ворушився й стогнав!
Рогожін шаленими очима дивився на жахливий похорон і криваві сльози текли йому обличчям. Уже не вистачало голосу на прокльони. Останніми струмочками крови виходило життя. Шептав пораненими губами й пораненим серцем, шептав для себе. Але — здавалося — тисячами рупорів котився той шепіт на всесвіт.
— Так, так, любі мої!.. Нехай!.. Так треба! Наші муки запалять нову пожежу ненависти. Наші зойки почують месники. І проклят буде той, хто після цього простягатиме руку ворогові! Проклят! Проклят! Проклят! Перемога або смерть!.. Тільки не мир! Тільки не мир!
Нестерпимий крик жаху й болю на момент покрив лемент і галас. На рундук, одбиваючись від усатого унтера, з плачем вискочила Тася... А може й не Тася,— Рогожін не міг уже цього перевірити.
Чиясь владна рука потушила сонце і він поплив у м'якій пітьмі, де панує милосердне Ніщо.
X
Короп Демид два дні міряв призвичаєними кроками широкі степи кубанські. Ішов із салдатським мішком за плечима від Катеринодару до своєї Ново-Мишастівської й відчував, як відходять у безвість чотири роки салдатчини, безглуздої війни, жорстоких боїв, окопів, бруду й нужі.
Ліворуч, за Кубанню зеленіли горосхили й синіли-за ними кам'яні кряжі й верховини. Праворуч цвіло, колосилося, виноградом і садовиною наливалося багате Чорномор'я, — земля козацька, старими станицями засіяна, колишніми куренями запорозькими. Безмежні степові простори, казково — урожайні лани, веселі краєвиди, цілюще весняне повітря Ьладно захопили його й наповнили душу якимось новим відчуванням. Наймитом, попихачем глитайні козацької, безправним городовиком пішов він звідси на війну, — і хазяїном кубанського краю, вільним громадянином Країни рад, вертається тепер додому. Здавалося, це для нього цвіли степові дзвіночки й ромашка, йому кивала смолка з високого пирію, для нього хвилювалася й вилискувала сріблом степова тирса, його зустрічали співом дзвінкоголосі жайворонки.
— Твої степи !.. Твоя земля!.. Г — гех, та й не дурно ж билися за радянську владу!.. Розступись, куркульня, — дай місце товаришеві Коропові!
Думка перескочила до недавніх подій, до друзів, що їх покинув у дивізії. Стало ніяково; сам собі здавався зрадником перед Нагнибідою й Рябошапкою, перед 39 —ю дивізією, що залишилася на сторожі його, Коропового, мирного життя. Правда, дивізії вже немає. Розпалися старі полки, щезли колишні назви. Але нові поповнення прийшли на зміну й наїжачилися лісом багнетів за землю й новий лад... Та що ж робити ? Він, Короп, чесно бився з золотопогонниками протягом півроку, ледве провідавши сім'ю після повороту з фронту. Але всьому є край. У Нагнибіди й Рябошапки нікого й нічого не лишилося, а в нього — жінка й троє малечі... Каша!.. Одно так і звав "мобілізаційним": подарував його Улянці тих гарячкових днів, як мобілізували на війну. Йому тепер — ось-ось чотири роки... Друге — "воєнне": наділив його під час війни, коли на кілька днів пустили додому з лазарету. Тому тільки два роки. А живуть же як без нього! Злиднями — безбатченками ростуть...
— Хазяїна дожидаються!
Та ще й те сказати: годі вже війни, можна б тепер і до плуга братися. Весною по всіх станицях змели отаманщину" поставили ради. А нум — до землі, тов. Коропе!
А земля ж та, земля кубанська — родюча та багата без кінця — краю! Цілину й давні перелоги сіяли кілька років просто по стерні, не оравши. Розкидає зерно, без плуга, заборонить у два сліди і — їде літом у степ косити високу, як очерет пшеницю.
— Ех, і захазяйнуємо ж тепер, Улянко! Тільки держися!
Короп розчулений і схвильований підходив до своєї станиці, де родився, жив і працював безправним чужаком, із кількома тисячами таких же сіромах — городовиків.
Широко, просторо розкинулася Ново-Мишастівська своїми прямими вулицями, багатими глитайськими дворами, веселими садками й виноградниками. Тільки городовикам, як і скрізь, тісно. На козацьких садибах, на задвір'ї боязко попритика-лися, з ласки хазяйської, їхні мізерні хатки з убогими хлівцями. Коропові серце защеміло, коли він здалека побачив свої "хороми". Стара, батьківська хата перекособочилась і до землі присіла. Хліви давно мохом узялися, ребрами подекуди світять... Хату треба перекрити й причепурити на зиму, хліви полагодити. А зимою готувати деревину на нову: годі вже по халупах сидіти.
Швидко переступив через перелаз і спинився з широчезною посмішкою. З дверей вийшла Уляна з відром і здивовано втопила очі в подорожнього. Раптом крикнула, кинула відро й побігла до нього молодою дівчинкою, з сміхом і сльозами:
— Демидику!..
Старий кудлатий Рябко скавучав і стрибав на груди й крутився навколо дзиґою.
Хазяїн вернувся!