— Слухайся наказу! Соромся! Там у долині — близько 10 тисяч людей!
Гаряче стиснули руки й швидше — врозтіч.
Рогожін кинув свій батальйон навперейми новому численному ворогові. Або вмерти, або затримати! Не дати зачинити пастку Й винищити партизанів!
Дві години йшов бій. Кулеметами косили густі денікінські розстрільні. Зубами трималися за кожен горбик, за кожну балочку, повільно відступаючи з позиції на позицію. Батальйон умирав, а бешпагірці не йшли на підмогу. Між бешпагірцями було чимало тих горе — фронтовиків та горе — матросів, що перших років революції брудною піною перекочувалися де-не-де по вершечках справжніх революційних ХЕИЛЬ.
— Товаришочки.За що кров проливали?.. Якісь там Рогожіни й Балаханови будуть нами командувать! Катись на Татарку — і ніяких гвоздей!
Загін пішов на Татарку, в тил. А батальйон умирав на підступах до с. Надежди.
Зате долиною, від вокзалу, відходили через Надежду, колони за колонами, одбиваючись від наскоків гарнізону.
Рогожін, тяжко поранений, відступав, знов і знов організуючи бійців для опору. Знали, що тікати нікуди: дорого продавали своє життя. Нарешті з флангу вдарили на їх нові сили — частини ставропольського Гарнізону; змели, зім'яли, поклали трупом, посікли на капусту.
Полковник Доногуєв гнав коня полем бою до Надежди, щоб організувати дальше переслідування червоних. Денікінці добивали останніх бійців, доколювали поранених. Раптом полковникові впало в око знайоме обличчя.
— Ро*гожін ? Не може бути !.. Дак ось де ти попався до моїх рук!.. Ну, начувайся ж тепер!
Рогожін важко дихав, підпливаючи кров'ю. Доногуєв звелів його підняти.
— Обов'язково доставте в село... Шкуру спущу!
Майдан біля попівського двору в с. Надежді заряснів натовпом денікінської піхоти, тачанок з кулеметами, вершників з кіньми. Роз'єднані частини підтягувалися, шикувалися й рушали далі доганяти втікачів. Перемога дісталася недешево. В селі захопили тільки партизанський лазарет із кількома десятками тяжко поранених, що їх не можна було вивезти.
Доногуєв хижо блимнув очима, заскочивши до лазарету, й перевів погляд на сестру партизанку:
— А — а ... Комісарська штучка ? Круто повернувся до ординарців:
— Стати на варті й нікого не випускати. А цю червону кралю — під замок, до вечора:
Темні очі дівчини взялися сльозами:
— Паночку!.. Як вам не гріх, та й не сором!
— Мовчи, більшовицька..!
Поранені захвилювалися. Крайній, з забинтованим обличчям—тільки очі горіли на білому, —з напруженням підніс голос:
— Зразу. видно. . цивілізованого... хама!. Доногуєв побілів з люті. Шарпнув рукою кобур, — але стримався. Хіба це кара — припинити всі муки кулею?
— Ти хто такий ?
— Колишній... барбос його величности... як і ти... поручник Рябов... а нині... доброволець... народної армії.
Доногуєв широкими кроками пішов до виходу:
— Поручника Рябова подасте мені першого! Стерегти всіх як свого ока!
До рундука зганяли полонених, підводили тяжко поранених. Рогожін лежав на широких східцях, обіпершись об рундук. Темна мокра пляма на грудях більшала. Голова була пов'язана шматком брудної сорочки, що з-під неї котилися за комір
червоні самоцвіти.
Доногуєв вийшов з роздратованим червоним обличчям.
Губи перекривила хижа, злорадісна посмішка.
— Струнко!.. Встати!.. Рогожін слабо всміхнувся.
— На поранених команда не поширюється, капітане Доногуєв.
— А кі слова, більшовицький поганцю! Підведіть його! Високий вахмістр із фельдфебельським червоним мурлом
і повними ненависти очима підійшов до Рогожіна й коротко рубонув його по спині нагайкою. — Встати, тобі кажуть!
Рогожін хитнувся, застогнав і виплюнув рожеву піну.
-— Хаме! Кажу тобі — не можу підвестися!..
— Хо — хо!.. Під — ве — де — мо!.
Вахмістр грубо вхопив його за руку, сіпонув, піддав коліном і поставив на ноги. Рогожін поточився й обіперся на баляси. Доногуєв наблизив до нього люте обличчя.
— Ну, щасливий любовнику неприступної красуні!.. Попався? Як думаєш? Дешево я з тобою поквитуюся за все разом ?
— Слухай! Роби своє криваве діло, а її не зачіпай.
— Ха!.. Ти мені заборонятимеш, наймите! Я тебе купував за 50 коп. в день з усіма твоїми потрохами... А ти насмілився стати мені на дорозі?.. Я тобі за ту потіпаху...
Доногуєв не встиг закінчити. Рогожін крикнув, шарпнувся і з останніх сил плюнув йому в обличчя. З ревом метнувся розлючений полковник і дужим ударом скинув його з рундука. Упав у безтямі; не чув уже ні брудної лайки, ні лютих погроз. Лежав так трупом, підпливаючи кров'ю. На нього й повз нього кидали тяжко поранених, що стогнали й звивалися. Згодом отямився, надсилу випростався й сів. Тужними очима обвів полонених поранених товаришів.
— Мея вина... Даруйте...
Поруч себе побачив чиєсь пошматоване тіло з одрубаною рукою. Через усе обличчя йшла суцільна кривава рана. Крізь бруд і порох Рогожін упізнав чорну, густу брову Рябошапки, що ніколи не розбігалася в веселій посмішці. Застогнав від болю, припав до нього й голосом, повним муки, позвав:
— Степане!.. чуєш ?.. Любий мій!.. Прости мене, братику... Рябошапка важко дихав. У грудях йому клекотіло й на губах
виступала кривава піна. Але він одкрив єдине око й тепло глянув на Рогожіна.
— Да — й... ру — ку... бра — те !.. Ні — ко — го... на сві — ті...
Рогожін нахилився й поцілував його в лоб. Не міг уже стримувати себе: гаряча сльоза капнула на обличчя мученикові. Рябошапка важко видавив кілька слів:
— На — ші... вте — кли... не ка — го — нять...
Доногуєв лютував. Замість 5 — 8 тисяч полонених — якісь чоловічі обрубки! Правда, за партизанами погналися, але знищити їх уже не пощастить.
— У-у, більшовицька сволото!.. Ну, червоний комбате, товаришу Рогожін, — ми тепер з тобою поговоримо!
Він оглянувся й побачив біля садиби велику яму, викопану для глибокого льоху.
— Гей, ви!.. Всіх поранених — негайно в цю яму! Послати за лопатами й закопати живими! А цю... цього мерзотника залиште на кінець. Я заб'ю осиковий кілок у спини його товаришам і посаджу на нього цю більшовицьку наволоч !
Рогожін захитався.
— Доногуєв!.. Є всьому міра... І є всьому кара... Не думай, що все це так і минеться.
— Годі! Заткніть йому горлянку!.. Починай ! Знов підскочив услужливий вахмістр.