Оглянувся на нього п'яними від захоплення очима:
— Я її не собі шукаю... Я он отим, що йдуть, її вишукую.
Канонада вс^ дужчала. Розстрільні наближалися. Двічі —тричі земля в окопах ахнула й метнулася вгору з шматками м'яса. На селі, позаду, частіш і частіше рвалися гарматні. І раптом червоні батареї замовкли... Що сталося? Невже обійшла ворожа кіннота? Рогожін глянув праворуч і очам своїм "е повірив: правий фланг зірвався з окопів і біг назад, до села, а з балочки пішли в атаку корніловці.
— Обходять...
Ворухнулася гостра думка: треба б доброї команди!.. З півдесятка кулеметів з флангу!.. Ах, навіщо він пішов бой-цем, коли так мало керівників?
— Петровичу, тікай!..
— Що таке?
Але бійці й сами не знали, що сталося. Потім виявилося, що артилеристи дивізіону перші кинулися тікати, побачивши ^ себе на лівому фланзі корніловський ударний полк. За ними сипнули в степ третя й четверта роти дербентців. А трохи згодом уже цілий полк у безладді мчав широкими вулицями, кидаючи село на призволяще.
Ворожі кулемети й Гвинтівки сипнули свинцем у фланг і в спину. З переможним "ура" марківці кинулися на окопи. Останнє вражіння Рогожіна було: ось — ось зімнуть утікачів і піднімуть на багнети. Пригадав, що з вітряків мали вдарити по ворожих розстрільнях кулемети. Не знав, що кулеметчики втекли з ними поперад усіх. Кинувся до вітряка, але раптом гарячий шершень уп'явся йому в скроню і він упав обличчям на вогку землю. Отямився зразу ж, обмацав голову: не так рана,' як контузія. В голові гуло і в очах коливалася жовта земля. Кров заюшила все обличчя. Вистачило сили одкотитися під вітряк і заховатися в зрубі.
Бій затихав, починалася бойня. Полк марківцїв, дорвавшись вигону, добивав поранених і полонених. Одинокі безладні постріли, зловісне чвакання багнетів у живому тілі, хряск прикладів і звірячий смертельний вереск зливалися в жахливу літургію богові війни.
Рогожін міцніше насунув шапку на свою рану Щ припав до щілини зрубу. З вулиці вигнали кілька десятків селян. Невисокий на зріст генерал, у білій папасі, зсунутій назад, і в теплій ватянці, промчав мимо на кріпкій степовій конячці, кинувши коротко:
— Розстріляти!
Рогожін ледве не ойкнув: біла армія надто безцеремонно показувала свої вовчі зуби. Він уп'явся очима в групу засуджених. Кілька салдатських шинелей, можливо, належали фронтовикам. Решта — звичайна селянська молодь, і, навіть літні бородачі, що просто випадково попалися на вулиці. Обличчя— жахливо перелякані, почасти гнівно — обурені, абож покірно-байдужі. Невже здійметься чиясь рука?
Але рук таких знайшлося досить. З офіцерських лав вийшло кільканадцать добровольців, підвели Гвинтівки й почали безладну стрілянину. Стріляли без команди; кожен вибирав собі жертву за жертвою, ніби поспішав. Постріли сплелися з стогоном, криками, мольбою. Кілька душ кинулося тікати,— їх догнали й підняли на багнети.
Рогожін не одводив очей і, здавалося, з кожним ударом хтось утискував йому в груди гарячу вуглину: дак ось вони, визволителі Росії, захисники людських прав і свободи! Скинуто машкари, викрито звірячі обличчя! Нічого людяного,— тільки безмежна клясова ненависть і безоглядна помста. Винищити найактивніших, а решту поставити на коліна — ось уся програма їхнього визволення!..
Жаден з полонених не зостався на ногах. У купі побитих ворушилися, плазували й стогнали недострілеяі люди. Частина офіцерів кинулася добивати їх багнетами Й прикладами. Раптом із купи зірвався на ноги якийсь молодик і побіг вигоном до хат, мимо вітряка. За ним погнався високий, худий капітан із багнетом напоготові. Але юнака підганяв смертельний жах: офіцер відставав. На допомогу йому кинувся немолодий уже прапорщих, напевно з запасних, похапцем витягаючи револьвер. Решта стежила за вловами, як за спортом.
Рогожін упізнав дідового Михайла. Пострілом йому розвернуло всю щоку. Божевільні очі лізли на лоба, рот захлинався в крові й жахливому заячому верещанні. Він біг до своєї хати, але сил не вистачило: упав і плазував далі* На зустріч йому, спотикаючись і плутаючи старечими ногами, поспішав з двору дід Микола, без шапки, в білій сорочці, сам білий, як снігоза пелена. Впав біля сина на коліна, загородив його й простяг руки з мольбою:
— Паночку!.. Голубчику!.. Один же він!.. Змилуйтеся!. Татом вашим, мамою вашою молю!..
Офіцер з розбігу спинився й обличчя йому перекривила смертельна ненависть. Він задихався й ковтав слова:
— А — а ?.. Татом — мамою ?.. Ось тобі... за тата — маму!. Р-раз!
Багнет із хруском увійшов у старі груди й перекинув діда Миколу горілиць. Капітан смикнув назад, але не міг видрати зброю з ребер. Брудно вилаявся, наступив ногою на груди, вирвав багнет і вдарив іще двічі. Тим часом прапорщик добіг до Михайла й незручно випалив йому просто в потилицю. Плюнуло з небо червонорожевими шматками й заляпало офіцерові обличчя. Він витяг хусточку і з огидою витерся. Руки йому тремтіли. Дістав із кишені цигарницю й закурив. Високий капітан підійшов до нього червоний і захеканий. З усього видко було, що йому неловко: з старого, трухлявого діда була не така вже показна бойова здобич. Сонце і вітер гралися срібною дідовою бородою, а біла сорочка дужче й дужче пломеніла кольором мучеництва, кольором революції. Рукп дряпали землю в останніх корчах.
Капітан злісно кинув:
— Сволота! Він іще сміє тата — маму моїх поминати! Тата мого... ви тільки подумайте І.. Старого, заслуженого генерала— коліном з маєтку... 1000 десятинок — як золото!.. Маєток спалили, землю поділили ..
Прапорщик похмуро підхопив:
— А в мене — 800 і ґуральню...
— От вам — наш богобійний, поштивий, лагідний мужичок! Ні, годі з ними панькатись!.. По трупах їхніх повернемось назад.
— Так... А решту — на коліна! Під чобіт! А — гей, до ярма, бидло!
Вони пішли назад і до Рогожіна долітали уривки:
— яз ними не церемонюсь... фізична потреба...
— ... і молодичок...
— В поході, знаєте, зголодаєшся... А в селі є такі дівчатка ...
Вітер доніс похабний сміх.
Колона рушила далі широкою вулицею. Постріли в селі не втихали. Двори й хати мов завмерли: ні живої душі. Затаїлася Лежанка, мовчить.