— Голова капустяна! Ми їх пропустимо, інші пропустять, а він тоді й сяде на шию. Чи нам страшний отой Корнілов? У нього там жменя пошарпаних офіцерів та киргизів. Ми тільки вдаримо з своїх батарей та сипнемо з кулеметів, то їм і капут.
— Насипе він тобі!
— Гуртом візьмемося, то не насипе!
— Цього ще не було... З турецького фронту повтікали, а тут на нашу голову, з селі хочете воювати!
— Ну й тютя ж ти полив'яна! Тож таки — турок, ато — Корнілов! Що мені винен турок ? А Корнілови сотні років нам на шиї сиділи та й далі хочуть сидіти.
Салдатів підтримала селянська молодь. Вирішили: літнім —селянам рити окопи, молодим брати гвинтівку. Сивобородий крамар, дідок з апостольським обличчям і шарлатанською вдачею, стежив із свого рундучка за суперечками й посміювався в бороду.
—1 Ох і чесоне ж вас Корнілов! Ну куди вам отаким воякам, проти царських генералів?
А ти мовчи, гнила крупа! Бо коли б я тебе раніш не вчесав!
— Та я ж нічого... Мені що ? Моя хата скраю*
— Нам не треба таких, що скраю... Гнида!
Того ж дня, за селом, де вітряки стали на варті над Ягор-лицьким шляхом, вдивляючись у синю далечінь, тисячі лопат рили довгу лінію окопів. На вигоні молодь формувала загони й спішно навчалася немудрої техніки-—закладати набої та випускати кулі в повітря.
Рогожін із своїми товаришами стояв у старого побожного дідка, тут же над вигоном. Одного сина в нього пожерла війна. Другий, парубок, узяв тепер Гвинтівку проти Корнілова. Була ще молода невістка-вдова, що мовчки,* затаївши своє —горе, занурилася в роботу, піднімаючи своїх сиріт на ноги.
Дід Микола усім єством своїм ненавидів війну.
— Несправне діло... Не по — божому. . Рябошапка повів наступ на дідову євангелію:
— А як же треба по — божому, коли він на нас із багнетом ?
— Сиди й не рипайся. Не може людина вбити, коли я йому добра не мислю.
— Ой, діду" ще й як може!
— А що я йому винен? Я своє діло сповняю, орю, сію,
людей годую...
— Цього їм мало. їм треба ще вас — чоботом до землі.
— Нехай! Христос сказав: не противтеся злому.
— Ну тоді й буде панувати зло, а не добро.
— Ні, не так. Злий устидиться й схилиться до божого
глаголу.
Нагнибіда не витримав:
— Щось вони не дуже встилаються, багнет їм у пузо! Ось ми їх швидше встидимо трьохдюймовками! Наші артилеристи — мастаки бити на розрив.
Молода вдова готувала вечерю. Рогожін задивився на її скорботне, бліде обличчя з великими очима. Важка доля несподівано впала на молоді плечі: доводилося самій коротати вік із трьома дітьми, поховавши мрії про власне щастя. Вона зашарілася*, встрявши до розмови, й тихо ких:ула:
— У їх же, в корніловців, теж є жінки й діти. Але Нагнибіда жорстоко відповів:
— Усім їм одна ціна! Пора вже нашим дітям пожити, а їхнім у землі погнити.
Дід Микола журливо похитав головою:
—г Ох — хо-хо — хо, господи, твоя воля! Брат пішов на брата, син — на батька. От і мій, Михайло...
Михайло, молодий, ставний парубок, зсунув брови на перенісся:
— Тату... Говорено вже й переговорено... Куди люди, туди й я. Що буде, те й буде.
Але Нагнибіда бучно підтримав його, ляпнувши по спині:
— Нічого поганого не буде... Наша берьоть, їдять його мухи з комарами! Не ми поб'ємо, то інші доб'ють, а таки наш верх буде!
Ранком роз'їзди повідомили, що супротивник іде битим шляхом, не виславши розвідки, поклавшись на мирний настрій села, де раніше не було військових червоних частин. Дербентці зайняли свої окопи. Рота, де був Рогожін залягла від вітряка до шляху на Ягорлик. Третю й четверту роту —послали на лівий фланг, за село, де йшла дорога через міст на станицю Ново — Рогівську. Мобілізовані селяни обороняли найбезпечніший правий фланг.
День устав ясний і теплий, як май. Степова долина, трохи погорблена буграми, сміялася молодо й радісно. Ніжним шовком зеленіли молоді засіви. Рілля парувала, жадібно виставивши груди назустріч сонцю. Десь у блакитних просторах дзвеніли жайворонки. Рогожін нарвав на межі сухого бур'яну й заліг в окопі, наодинці з своїми думами й переживай* нями.
Так. . Ось, незабаром, він уступить у перший бій... У перший бій — не з німцями чи з турком, а з своїми ж таки недавніми братами, з колишними кумірами... Корнілов 1 Алексеев! Денікін!.. Чи думав він у військовій школі, готуючись убивати людей, що йому доведеться стріляти на такі ^лискучі погони ? А втім — не почував уже ні сумніву, ні вагань; усе думано й передумано— Дивно тільки, що якась пустка опанувала душу перед боєм. Увага розпорошувалася, думка перескакувала на дрібниці. Пісня жайворонків... Золота хмаринка над головою... Сіра муха сіла на холодну сталь Гвинтівки, розправляє крила й чистить тоненькі ніжки.
Що їй до людських трагедій ? Вона любісінько грітиметься й завтра на сонці, а я...
— П-е-т-р-о-в-и-ч-у... Г-л-я-н-ь... К-а-д-е-т-и!..
У далині блиснуло сонце на багнетах. Широка бинда невеличких фігурок випнулася на гребінь хвилястого шляху й посунула в падину. Враз десь позаду, в селі, ударила батарея і шрапнель, захлинаючись, пролетіла над головами й розірвалася битим склом у степу. Знов і знов, частіше й частіше, нижче й нижче... Хтось невідомий трощив велетенські склянки над головами корніловців і дим розривів запльовував ясне небо. Видно було, як колона спинилася й перешикувалася. Якісь частини пішли в обход флангів, а кіннота марш-маршем метнулася в балку.
По кількох хвилинах бухнули десь ворожі батареї і ґра-нати з сердитим бурмотінням шваркнули свої вибухи просто в мереживо садиб і вулиць.
— Бу-бух!.. Бух!..
Зататакали кулемети, затріщали постріли з Гвинтівок. Мар-ківський офіцерський полк ішов, як на параді, просто в лоб червоним позиціям. Рогожін стріляв разом з усіма на одинокі фігури, покинувши всяку обережність, підвівшись на одно коліно. Спочатку ворушилася думка:
— Оцгй високий — чи не Фролов бува ? А то — чи не Єргушов ?
А потім окремі постаті злилися в одного багатоликого ворога, що ніс на своїх багнетах старе життя, з новими утисками й заколотами. І він бив, уже не вибираючи. Раптом почув, як Рябошапка підліз до нього й сердито-дбайливо гукнув:
— Ляж, тобі кажу! Смерти не шукають. Вона й сама
знайде, як треба.