— Не підкачай, станичники! Дайош сотню І
Старики дипломатично мовчали. Багаті козаки перегляду-валися й виходили з кругу.
— Ох-хо-хо... Пора вже й додому... Мітинг*-мітинґом, ? діло стоїть...
Другого дня о 12-й годині півтораста козаків та кавалеристів — городовиків під командою Сорокіна виступили на станцію Тихоріцьку, поповнюючи дорогою свій загін по станицях і селах новими добровольцями. До Автономова Сорокін привів півтори тисячі бойців. Тиждень після того під його командою була дивізія.
Слава Сорокіна й "сорокінців" росла. В боях вони, на чолі а своїм командиром, творили чудеса. Сміливий, винахідливий і, безумовно, талановитий командир, брав ворога несподіваними наскоками й не знав поразки. Бути в його загоні, бути "сорокікцем", вважалося за честь. Після двох тижнів непере-станних боїв, Сорокін був уже заступником Автономова, командувача всієї кубанської армії.
Червоні частини звідусіль — з-під Кавказької, Тихоріцької, Тимошевської, Новоросійського — чотирма залізницями підходили до Катеринодару. Кубанський крайовий уряд доживав останні дні, за спинами офіцерсько — козацького загону. Столиця Кубанської козацької республіки готувалася до евакуації.
І раптом по Кубані покотилася чутка: армія Корнілова йде з Ростову на виручку Катеринодару. В ній — кращі царські генерали, непохитні офіцерські полки, знання, досвід і мужність... Скільки їх? Чутки пливли: 50 тисяч.І кожен боєць вартий був трьох...
Над радянською Кубанню нависла тривога.
VII
Темного вечора 22 лютого добровольча армія крадькома покинула Ростов. Шобитими псами, зіщулившись, ішли негостинними вулицями чужого міста, не відповідаючи на жодне запитання. На душі всім було поночі, як і навкруги. Кудою йти далі? На що покладатися? Ніхто, почавши з головнокомандувача, не міг дати на це твердої відповіді.
Дон, старокозацький вірний Дон, що на нього вся біла Росія покладала свої надії, зрадив і, навіть, не ворухнувся, коли бунтівники підняли зброю проти його обранців, проти свого уряду. Що ж тепер? Шукати нового притулку для дальшого формування армії, чи непомітно розійтися?
Похмурий і мовчазний ішов на чолі головної колони генерал Корнілов. Головнокомандувач білої армії не мав іще жодного пляну. Тільки б вийти швидше з цих ворожих робітничих кварталів за Дон, геть від цієї масової пошести більшовизму!
Мовчки, зціпивши зуби, йшли за ним хвальні ударні полки, де рядовими бойцями виступали офіцери, а командирами були найвидатніші генерали старої армії. В глибокім розпачі йшли з ними загони білих студентів, гімназистів, семінаристів, маминих синків, що проміняли шкільні лавл на білу мрію "спа-сителів Росії". Розвіялася облудна мрія, одурили сподіванки переможного походу аж до Москви. Щодалі ширше мете звідусіль червоний буревій і гонить їх у незнане майбутнє.
За бойовими колонами сунув довгою валкою величезний обоз. Сотні хворих і поранених тонули в натовпі біженців. Ах, як скоро розвіявся хміль ростовських званих обідів, бундючних промов і блискучих сподіванок!
"Облетели цветы, догорели огни".. .
Політичні діячі, комерсанти, фабриканти, поміщики, розгублена професура й пещене "благородне" жіноцтво тікало в незнану путь' із жменькою так званої армії. В душі цілковитий жах і розпач. Чи ж такого кінця сподівалися вони, пов'язавши свою долю з намірами Корнілова й Алексеева? І чи не розгубили старі, славлені генерали останнього свого глузду, тікаючи перед натовпом напівозброєних робітників, незугарних селян, дезорганізованих фронтовиків ?.. Ах, прокляття на вашу голову, старі спантеличені шкарбани!
26 лютого армія спинилася на відпочинок у станиці Ольгін-ській. Тут їх догнала звістка про новочеркаські події. Позаду добрармії встав тепер ворожою лавою червоний Дон.
Другого дня головнокомандувач видав наказ рушати в не-чуваинй похід — у країну, що вся наїжачилася багнетами революційних загонів. Щоб не дати червоним розгадати плян походу, взяли напрямок на південний схід, на Ставропольщину.
На початку березня телеграфні й телефонні дроти від Торгової до Тихоріцької й від Кавказької до Ставрополя били на сполох: "Іде Корнілов із кадетами, офіцерами, текінцями; революція — в небезпеці. Товариші — до зброї!". Червоне командування рушило свої частини на північ губернії, в район Ведмежого, Білої Глини, Пісчаноокопського, Нового Ягор-лика. В Лежанці, на межі Кубанщипи, Донщини й Ставро-польщини, стояв артилерійський дивізіон. На підтримку йому послали Дербентський полк 39-і дивізії, підсилений двома ротами бакінців.
Стоянка дивізії, без діла, на залізничних вузлах та по селах розкладала бойові частини. В дивізії було ще чимало всіляких фронтових прошарків — від кубанських городовиків до заможненьких селян Ставропольщини. Чимало сімейних бойців розійшлося додому. Інші розледачувалися й губили військозу дисципліну та революційну свідомість. Запаси розтягненого спиртового склепу на Кавказькій не минули рук дивізії. Дійшло того, що на початку нового року, десь на стоянці в селі, корніловці украли в артилеристів дивізії цілу батарею й вивезли її до Ростову.
Попавши з дербентцями до Лежанки, Рогожін повеселішав. Він сподівався, що відчування небезпеки поверне бійців до здорового стану. Нагнибіда підсміювався:
— Нетерплячка бере, Петровичу? Але Рогожін відповів йому щиро"
— Бачиш, Нагнибідо,— я ж, власне, досі ще не був у боях.
— Чудачина ти, Петровичу! Адже на кабанів стріляв колись? ' І
— Дак то ж на кабанів.
— А не однаково хіба? Бери на мушку й бий золотопо-гонну сволоту, багнет їй у пузо! От і все.
— Так то так... А на ділі може воно й не так буває. Село з приходом дербентців загуло роєм потривожених
бджіл. Від Корнілова побував парламентер із наказом: добр-армія не воює з селянами; головнокомандувач вимагає вільного пропуску... Село розкололося надвоє. На просторій площі, де печерицею встала церква, а широкі вулиці побігли в степ, щодня відбувалися мітинги біля виконкому. Сірі постаті салдатів тонули в масі селян, що приходили з жінками. Літні люди одностайно виступали проти воєнних намірів дербентців.
— Навіщо підводити все село? Пропустити Корнілова та й край! Нам він — як болячка, а воювати все ж не слід. Нехай іде собі.