— Яку це має дотичність до нашої справи!
Мого оборонця не цікавить, як зміям виривають отруйне жало, щоб можна було використати їх у славнозвісному індіянському танці гадюк. Ще меньше його цікавить, як індіяни готуються до смерті. Так само йому байдуже, хто видав наказ на розстріл мексіканських революціонерів. А в тому, що мексіканське небо належить стерв'ятникам, а мексіканські родовища — американцям, він сумнівається. Справді нелегко по годині щодня бавити розмовою цього чоловіка. Посеред розповіді, що принаймні мене самого встигла захопити, він перебиває:
— Орісаба? А де вона лежить?
Він дістає свою ручку й не дає мені спокою, аж поки не занотує моєї так само ввічливої, як і лаконічної відповіді; тоді зразу ж питає далі:
є— Отже, ви там працювали?
Я такого ніколи не казав! Я заробляв гроші й
жив.
— Як?
— Дякую, дуже добре.
— Я питаю, як ви заробляли гроші?
■— Так, як усі заробляють. У кожному разі, не своєю працею.
— А чим?
— Ідеями.
— Поясніть докладніше.
— Я був ніби радником у гасієнді,— кажу йому й роблю такий рух, немов загрібаю свої чесні прибутки.
Він удає, ніби не помічає того руху:
— Що таке гасіенда?
Велике земельне володіня,— відповідаю я й досить докладно змальовую свою посаду, незначну, але таку, що через неї переходили неминучі хабарі з обох боків, своєї ідеї з приводу тих хабарів, а також топографічне положення Орісаби — просто райське, поблизу тропічної зони, але ще поза нею. Не люблю тропіків, їхньої буйної рослинності, просякнутої задухою, їхніх величезних метеликів, вогкого повітря, вологого сонця й липкої тиші, повної отруйних плодів. Орісаба лежить іще якраз над цією зоною, на узгір'ї, овіяному вітрами з верховин. За нею біліють сніги Попокатепетля, перед нею синіє Мексіканська затока, схожа на величезну блакитну мушлю, а навколо простягся квітучій сад, десь такий завбільшки, як цілий швейцарський кантон. У ньому цвітуть не тільки орхідеї, що ростуть тут, як будяки, а й корисні рослини: фінікові та кокосові пальми, інжир, цитрини й помаранчі, тютюн, оливи, кавові й шоколадні дерева, ананаси, банани тощо... Сьогодні мій оборонець каже:
— Ви, здається, не дуже обізнані з Мексікою. Мій оборонець попрацював.
— Усе, що ви мені вчора розказували, анітрохи не відповідає правді. Ось, прошу. — Він показує мені книжку з міської бібліотеки: — Уже Беніто Хуарес мав собі за мету ліквідувати велике землеволодіння. Йому не пощастило домогтися свого. Порфіріо Діаса скинуто через те, що він опирався на великих землевласників, а потім, як вам, либонь, відомо, пішла ціла низка кривавих революцій, і все, аби ліквідувати велике землеволодіння. Підпалювано монастирі, розстрілювано землевласників, а скінчилося диктатурою революціонерів. Усе це ви можете прочитати ось тут. Прошу, А Ви мені кажете про квітучу гасіенду, що буцімто була така завбільшки, як швейцарський кантон...
— Атож, якщо не більша. Мій оборонець хитає головою:
— Навіщо ви мені оповідаєте такі небилиці? Ви ж самі розумієте, що так ми ніколи не посунемося далі. Це ж просто неправда! Ви, мабуть, ніколи не були в Мексіці.
— Прошу, як собі хочете.
— Хто б міг у нинішній Мексіці посідати таку велику гасієнду — за уряду, що твердо забороняє велике землеволодіння!*
— Сам член уряду...
В такі матерії.мій оборонець не хоче вдаватися. Він нервуеться, коли відчуває щось підозріле, а насамперед як щирий швейцарець не зносить, коли хтось жартує з чужих вад замість засудити їх і рішуче окреслити як типові за залізною завісою. Він тоді зразу заявляє, що Мексіка — комуністична країна. Я на таке твердження не можу пристати хоча б тому, що добре знаю її, не кажучи вже про ту обставину, що мексіканські корисні копалини переважно перебувають в американських руках, отже, переважно добре бережені, та й потяг до великих земельних володінь я вважаю не за комуністичну рису, а за чисто людську, то чого ж ми, люди вільні, не можемо говорити про все людське?..
Мій оборонець каже:
— Перейдімо до справи!
Мені ж історія мого міністра з гасієнди видається такою цікавою, що я не можу її замовчати. Він був чи не фабрикантом конторських стільців, що їх кожна держава потребує у величезній кількості. І не єдиним фабри-. кантом таких стільців. Та якось його вибрали на міністра торгівлі, і він сам, власною персоною, сів на державний стілець. Аби щось робити, він видав заборону на довіз товарів з-за кордону. Яке ж то було горе для всіх, хто любив виготовляти конторські стільці, — матеріалів скоро забракло. Можна собі уявити, що міністрові .торгівлі доводилось нелегко. А як уже дійшло до останнього, тобто як матеріал, що його бракувало в країні, був закуплений у Сполучених Штатах і гарнесенько складений у стоси по той бік кордону, міністр не міг більше встояти перед бідканням конкурентів і на два тижні закон про заборону довозу був скасований. Звісно, решта всі не встигли зробити закупи, збанкрутували й були раді, коли їм запропонували вступити в трест. А міністр торгівлі, хоч йому й нічого не можна було закинути, не потребував більше віддаватися служінню батьківщині, він осів у занедбаній гасієнді, що нею хоч якось винагородила його держава, і цілою душею взявся піднімати її на ноги з допомогою кількох тисяч наймитів, що їхніх мальовничих брилів я й досі не можу забути. Коли ми сиділи на тінистій веранді, вони завше були в нас перед очима, мов білі гриби на вкритих цвітом палючих ланах, і скоро гасієнда справді стала зразковою, раєм земним...
Довідався від прокурора:
На Анатоля-Людвіга Штіллера, скульптора, востаннє замешканого в своїй майстерні по Штайнгартенгасе в Цюріху, зниклого в січні 1946 року, падає якась підозра, що її мені не можуть докладніше назвати, поки не доведено, хто я такий. Здається мені, .що йдеться тут не про якусь дрібницю. Шпигунство? Не знаю, що мою думку штовхає саме в цей бік. А, зрештою, мені байдуже: я не Штіллер. Як би їм хотілося, щоб я був Штіллер! Чи він винен, чи не винен, а їм його бракує, як у шахах пішака: без нього не можна скінчити справи. Торгівля наркотиками? Коли ж ні, я відчуваю, що тут пахне радше політикою, до того ж підозра з боку федеральної поліції (так мені наче підказує вираз обличчя мого прокурора) оперта на дуже хисткі підстави. Сам факт, що людина раптом зникла, зваблює, природно, на всілякі домисли.