— Ви часто сварилися?
— Ніколи не сварилися.
— Навіть перед убивством?
— Ані разу,— кажу я,— а то б не дійшло до вбивства. Ви, мабуть, не можете собі уявити мою небіжку, пане прокуроре. Кожне голосне слово було для неї чимось таким дивним, що я ніколи на нього не зважувався. Я ж вам кажу: вона була така шляхетна людина, що ніхто з наших знайомих ще такої не бачив. І з такою шляхетною жінкою бути одруженим — ви собі уявляєте, пане прокуроре? Я дев'ять років місця собі не знаходив через докори сумління. А як раз на тиждень не витримував тих докорів і, наприклад, шпурляв тарілкою об стіну, то здавався сам собі вбивцею перед своєю дружиною, атож, убивцею! Так тяжко було жити зі мною тій делікатній жінці.
— Гм,— гмукає він.
— Нема чого всміхатися,— кажу.— Мені потрібні були цілі роки, аби зрозуміти, що я її вбивця, й зробити з того відповідні висновки.
— Гм,— знову гмукає він.
— Я ні від чого не відпираюсь,— кажу я.— Але не сподівайтесь, що мене мучить сумління, пане прокуроре, я вже не маю його. Просто якось його зужив. Мене стільки мучило сумління, поки вона була жива. Так, для неї життя зі мною було жахливе, просто жахливе.
— І через те ви її... вбили? Я киваю головою.
— Розумію,— каже він.
— Такого ніхто не витримає. Не можна роками терпіти муки сумління, пане прокуроре, не знаючи, через що воно тебе мучитьі
І т. д.
Не знаю, чи він мене зрозумів.
Раз на тиждень, щоп'ятниці, нам дозволено купатися під душем, по десять хвилин, по десять в'язнів разом. Тільки тоді я й бачу своїх сусідів, ї то голих-голісінь-ких, серед пари й хлюпоту води, тож поговорити між собою майже не можна. Один в'язень, що вважає себе за невинного, вперто не вживає мила. Низенький італієць щоразу співає. Важко під душем щось відчитати на фізіономіях, переінакшених пасмами мокрого чуба й піною з мила. Та ще й те заважає, що людина гола. Ми звикли бачити відкритим тільки обличчя, тут же мимоволі мусиш розглядати все тіло, а це невелика втіха. Можна хіба що вгадатет: робітник, інтелігент, спортсмен, службовець. Здебільшого наші голі тіла неприємні — невиразні, в найкращому випадку — природні, найчастіше— трохи смішні. Я зазнайомився з одним Німецьким євреєм: ми з ним миємо один одному спину, бо сам не всюди дістанеш. Обидва ми вважаємо, що треба було б митися щодня. Після дитячого майже вереску під раптовим холодним душем, що ним старший наглядач виганяє нас до роздягальні, ми всі притихаємо, рожеві, як немовлята, з чубком, як у хлопчаків. Здається, крім мене, тут немає тяжких злочинців. Завдяки тому, що моє прізвище (як Штіллера) стоїть у кінці абетки, я ще можу хвилю порозмовляти з німецьким євреєм. Ми обидва вважаємо, що особиста гігієна в Швейцарії не дуже відповідає їхньому прагненню до зовнішнього глянсу. Він розповідає про тутешнє своє помешкання, де він теж, за угодою, має право митися теплою водою тільки в кінці тижня. Потім крокуємо поодинці до камер, завивши шиї рушниками.
Сьогодні я отримав такого листа:
"Дорогий брате! Можеш собі уявити, що я майже очей не склепив, відколи дістав звістку про тебе від тамтешньої кантональної поліції. Анні теж дуже схвильована. Це моя кохана дружина — ви напевне сподобаєтесь одне одному! Не гнівайся, що я не приїхав відразу до Цюріха, бо цими днями ніяк не можу. Ти часом ні на що не хворий, коханий брате? Бо на знімку такий худий/ що я аж злякавсь. Насилу впізнав тебе. Ти був у батька в притулку? Хай він тебе не дратує, він дуже постарівся, ну, та ти ж його й сам знаєш. Ти вже, певне, чув, що мати померла. Вона не мучилась так, як ми боялися. Ми якось підемо разом на її могилу. Відколи поліція повідомила мене, що ти знов у Швейцарії, я весь час думаю про матір. Вона часто чекала тебе з години на годину, нікому не казала, але ми добре знали, чого вона лягає спати пізніше за всіх: певна була, що ти того вечора таки приїдеш. Знай, що мати завше тебе боронила, щоразу казала, що, може, ти хоч сам живеш щасливо.
Нам, звісно, дуже цікаво, дорогий брате, як тобі йдеться. В нас тут майже нічого не змінилося. Я працюю управителем, із моєї ферми в Аргентіні нічого не вийшло, бо саме тоді ніяк не можна було матір лишити саму, але нам живеться непогано.
Чи ти чув, що ваш приятель Алекс наклав на себе руки? Принаймні кажуть, що він начебто ліг під газову грубку. Чи він не був ваш приятель? Але годі вже про смерть, краще скажу тобі ще раз, які ми раді, що ти з'явився. Про Юліку, либонь, нічого тобі писати, газети кажуть, що їй тепер набагато краще. Вона ще була на материному похороні. Я розумію, що їй потім уже не хотілося бачити нас, твоїх кревних. Вона буцімто й далі мешкає в Парижі. Може, ти вже говорив з нею?
Не ображайся, як я на цьому й скінчу, бо в нас тут саме виставка городини і приїхав представник Федеральної ради. Я так тебе й не розпитався як слід ані про твоє життя, ані про твої думки на майбутнє. Бажаю тобі, любій брате, якнайшвидше вийти на волю! А тим часом щиро твій
Вільфрід
Як тільки я звільнюся на два дні, то неодмінно відвідаю тебе. Сьогодні я лиш хотів тобі написати, що ти, звісно, кожної хвилини, коли захочеш, можеш оселитися в нас".
Вони вже не вірять жадному моєму слову. Врешті, мені, мабуть, доведеться присягатися, що пальці, якими я присягаюся,— мої власні пальці. Сміх, та й годі. Сьогодні кажу своєму оборонцеві:
— Ну певне ж, я Штіллер. Він витріщає на мене очі:
— Що це означає?
От тобі й маєш: уперше в його чесному мозкові прокидається думка, що я справді можу бути кимось іншим, а не їхнім запропащим Штіллером. Але ким? Я підказую йому: може, радянським агентом з американськими документами? Він не дається на жарт: на його думку, все радянське ніяк не надається до жартів, воно просто надто погане, як, з іншого боку, все швейцарське просто надто гарне, щоб жартувати з нього. Я підказую: може, я есесівець, що на якийсь час зник, а тепер знову зачув нюхом собі роботу, воєнний злочинець із досвідом у східних справах, на яких тепер великий попит? Але як їм докажеш, що я воєнний злочинець? Хоч би як я гаряче запевняв, що це правда, без доказів вони мене не пустять на волю. Мій оборонець навіть не вірить, що Мексіка краща за Швейцарію. Коли я йому кажу це, він тільки гнівається: