Р. Э.
Аж тепер мені спало на думку (я тим часом знову собі гортав біблію), що обидва^і оборонець, і прокурор — між іншим питали мене, чи я знаю російську мову. Я відповідав? що, на жаль, не знаю. Бо, мовляв, російська мова, мабуть, дуже гарна, як і взагалі слов'янські мови... Чи не можна було тут такого казати?
Ніщо не минуло мене! Найближчим часом вони хочуть мене звести з тією паризькою дамою. Як видно з карток, вона білява або рудувата, на вигляд дуже принадна особа, худорлява, але зграбна. їй послали мій знімок, так само, як і братові зниклого. Дама та твердить, що вона моя дружина, і має прилетіти сюди літаком.
Прогулянка на в'язничному подвір'ї — одинцем! Так гуляти дуже приємно, але мене посідає задума. Ця пільга свідчить, що керівні панове й далі ще (або що далі, то більше) вважають мене за свого зниклого Штіллера. Вони мене лишають навіть без наглядача, і я можу не тільки гуляти по колу, а й сидіти на лавці проти сонця, малюючи собі щось гіллячкою по піску. Тільки треба не забувати щоразу стирати малюнок черевиком, а то вони вважатимуть його за мистецтво, й порахують за ще один доказ того, що я зниклий Штіл-лер. Минає осінь. То тут, то там, наче просто з неба, спадає на землю жовтий кленовий листок. Видно по небу, що осінь: його блакить стала блякліша, прозоріша. Повітря прохолодне, особливо зранку. Заснована павутиною просторінь. Туркочуть голуби, і коли на соборі озивається дзвін, вони здіймаються вгору, немов срібляста хмарка, а по мурах слідом за ними нечутно перебігає зграйка тріпотливих тіней, Вони сідають на гребенях дахів і на ринвах, а по якійсь хвилі опускаються знову на моє тихе подвір'я, дріботять навколо моєї лавки й туркочуть.
Я їй розкажу оповідку про Ізидора. Правдива оповідка! Ізидор був аптекар, отже, людина сумлінна. Він непогано заробляв, мав кілька дітей і був саме в розквіті віку. А вже й говорити не доводиться, що своїй дружині Ізидор був вірний чоловік. От тільки не зносив, що дружина завше питала його,_де він був. Він тоді лютував, але лютував про себе~ зовні не видно було нічого. Він не хотів сперечатися, бо, властиво, їхнє подружжя, як я вже сказав, було щасливе. Одного чудового літа вони вирушили — тоді саме була така мода — в подорож на Мальорку, і якби не базконечні жінчині питання, що сердили його в душі, усе йшло б якнайкраще. Ізидор був винятково лагідний, бо ж він їхав відпочивати. Прекрасний Авіньйон обох їх зачарував; вони гуляли по ньому рука в руку. До Марселя Ізидор та його дружина, дуже мила жінка, як можна собі уявити, прибули саме в дев'яту річницю свого шлюбу. Середземне море сяяло, мов на плакаті. Коли дружина стояла вже на пароплаві, що мав відпливати на Мальорку, Ізидорові, на її мовчазне невдоволення, в останню мить заманулося ще купити якусь газету. Може, трохи з самої впертості, у відповідь на її запитання, куди ж він іде. Далебі, Ізидор про таке не думав: просто пароплав іще не відчалював, і він, як звикле чоловіки, пішов трохи потинятися. Із самої впертості, як уже сказано, він зачитався французькою газетою.
1 коли його дружина справді попливла на мальовничу Мальорку, Ізидор, переляканий ревом пароплавного димаря, врешті підвів очі від газети й угледів, що він стоїть не коло своєї дружини, а на бруднуватій баржі, повній самих чоловіків у жовтій уніформі, що теж уже відчалювала від берега. Саме відчепили від пристані грубі линви. Ізидор бачив уже тільки, як віддаляється мол. Він скоро знепритомнів — не можу сказати, чи від проклятущої спеки, чи від того, що французький сержант затопив йому кулаком у підборіддя. Натомість осмілюсь рішуче запевнити, що Ізидорові, аптекареві, в Іноземному легіоні жилося важче, ніж досі. Про втечу годі було й думати. Жовтий форт, де з Ізидора виховували чоловіка, стояв серед пустелі, і Ізидор навчився там цінувати захід сонця. Звісно, він часом думав про свою дружину, коли не був надто стомлений, і, очевидно, написав би до неї, якби не забороняли листуватися. Франція все боролася за свої втрачені колонії, тож Ізидор побував у таких краях, про які йому й не снилось. Ясна річ, він скоро забув про свою аптеку, як інші забувають про свою кримінальну минувшину. З часом він навіть позбувся туги за країною, яку в документах зваа своєю батьківщиною, тож тільки задля пристойності одного чудового ранку через багато років відчинив хвіртку й ступив на своє подвір'я, бородатий, худий, із тропічним шоломом під пахвою,— аби не налякати таким незвичним убором сусідів, що давно вже мали його за небіжчика; ну й, звісно, при боці в нього висів револьвер. Була неділя, день народження його дружини, що її він, як уже згадувалось, кохав, хоч за всі ті роки не написав їй навіть листівки. Скинувши оком на садибу, що анітрохи не змінилася, ще тримаючись рукою за хвіртку, що рипіла на незмащених завісах, як і давно колись, він на хвилю завагався. П'ятеро дітей,—усі трохи схожі на нього, але всі на сім років старші, аж йому стало якось дивно,— вже гукали здалека: "Татусю! Татусю!" Відступати було пізно, тому Ізидор відважно рушив далі, бо в тяжких боях став справжнім чоловіком, до того ж сподівався, що його кохана дружина, коли вона вдома, не зажадає вже від нього пояснень. Він повільно йшов моріжком, наче повертався з своєї аптеки, а не з Африки чи Індокитаю. Дружина сиділа, занімівши з дива, під новою парасолькою. Пре-
2 М. Фріш 33
гарного халата, в який вона була вбрана, Ізидор теж ніколр ще не бачив. Служниця — так само новина для нього — миттю принесла бородатому панові філіжанку, напевне вважаючи його за нового приятеля дому, але навіть без тіні огуди. "Холодно в цій країні",— мовив Ізидор і відкотив рукави сорочки. Діти були щасливі, що їм дозволено гратися шоломом, хоч, звісно, не обійшлося без сварки, а як на столі з'явилася свіжа кава, то запанувала цілковита ідилія: неділя, дзвони, іменинний торт. Що Ізидорові ще було треба! Не звертаючи уваги на служницю, що саме розкладала начиння, Ізидор простяг руки до дружини. "Ізидоре!" — мовила вона й через нього не могла налити кави, тож бородатий гість мусив сам себе обслужити. "Що таке?" — спитав він лагідно, наливаючи їй теж кави. "Ізидоре!" —= мовила вона мало не плачучи. Він обняв її. "Ізидоре! — мовила вона.— Де ти був так довго?" Ізидора наче громом прибило. Він відсунув свою філіжанку, встав і, заклавши руки в кишені, зупинився перед трояндовим кущем. Він просто відвик бути одруженим. "Чому ти ніколи не написав хоча б листівки?" — спитала вона. Тоді він мовчки відібрав у спантеличених дітей шолом, швидким, завченим рухом надів йогсГна голову, напевне, справивши на дітей таке враження, що їм не забути його довіку: татусь у тропічному шоломі, з револьвером у кобурі, і все не тільки справжнє, а навіть уживане! А коли дружина сказала: "Знаєш, Ізидоре, тобі справді не слід було так робити!" — Ізидор мав уже досить родинної ідилії. Він витяг (мабуть, знову швидким, завченим рухом) револьвера і вистрелив просто в м'який, не торкнутий іще, цукровою піною оздоблений торт. Можна собі уявити, яке з цього ЁИЙШЛО СВИЦСТВО. "Ну, Ізидоре!" — крикнула дружина, бо її халат був геть увесь, від верху до низу, оббризканий кремом. І якби не було наочних свідків — невинних дітей,— вона б усю ту візиту, що тривала ледве десять хвилин, вважала за;! галюцинацію. Оточена п'ятьма дітьми, мов та Ніоба, вона ще встигла побачити, як безвідповідальний Ізидор спокійно виходить за хвіртку, із неможливим тропічним шоломом на голові. Після того струсу бідолашна жінка ніколи вже не могла дивитися на торт, щоб не згадати про Ізидора, тож усі її жаліли і в чотири, а радше в тридцять шість очей раяли розлучитися. Та мужня