– Нема кому зняти, – спокійно пояснив парторг. – Бракує монтажників-висотників.
Тут знову втрутився голова:
– Слухай, Борихович, чого ти мені як вітер в очі? Чого тобі треба? Дитина вчиться, свиня росте, жінка має легку роботу…
Я вдарив себе у груди:
– Правди мені треба! Правди!
Парторг заспокоїв:
– То йди до кіоска, купи собі. Навіщо за кілька копійок псувати нерви і собі, і комусь?.. Бережи нерви, чоловіче. Тобі ще треба хату будувати… Бичка годувати… Дочку видавати…
Я проковтнув язика.
Заговорив аж удома…
Стою біля свині. Вона цямкає, оком на мене пасує. А я тяжко думаю: "Є таки чудеса на світі. Хоча б наша державна машина. Усі шестерні крутяться в різні боки, а машина їде… І ще й у космос літає…"
"Поле чудес"
У вас є оті? З вусиками? Таргани? Ну прусаки?
Феноменально! У хаті ні шкуринки, а вони бігають.
Газети їдять. В основному "русскоязычные". В основному там, де йдеться про "правопреемницу". Або, як каже Вітя Царапкін, "правопреступницу и словоблудницу".
Де ті прусаки беруться? Може, від Чорнобиля? Якщо внаслідок радіації виплодився СНД, то прусаки – тим паче. Воно ж дрібнюсіньке.
У телефонну слухавку залазить.
Телефоную до Вані Молдавана. Не встиг сказати "алло", воно – шкряб-шкряб.
Спересердя питаю:
– Ну чого вуса розвісило? Щоб тобі вуха повідпадали!
А воно:
– Чего вы ругаетесь? Хулиган!..
Ти ба. Інтелігент. З пістолетом за пазухою. Заліз у слухавку мого телефона і дивується, чого я "ругаюсь".
Ну дають! Наче той славнозвісний партизан. П’ять років як війна закінчилася, а він все виходив з лісу і поїзди під укіс пускав… Вже незалежна Україна, а вони мене, незалежника, підслуховують, як ворога народу.
Ваня Молдаван заспокоїв:
– Не хвилюйся. Їм ще списків нових ворогів не підготували. То вони користуються старими…
До речі. Свого часу я й відсидів, як незалежник.
Прийшли троє. Інтелігентів. Кажуть: "Нам поступила інформація, що ти незалежник".
Я пояснив, що це у мене спадкове. Від діда-прадіда. Ми всі працьовиті. Всі незалежники, бо ніколи не залежуємося…
Вже там із мене зробили жовтоблакитника. Товкли доти, поки лице не стало жовтим, а під очима – синьо. І в роті зосталося тільки три зуби. Нижні. Передні. І мене щоразу звинувачували, що я "посредством чрезмерного раскрытия рта устраиваю буржуазно-националистические демонстрации". Поки я одного зуба не вирвав…
Звідкіля беруться прусаки? Може, з космосу? Вуса мають як космічні антени. Рухають ними. Особливо коли дивляться телевізор. Феноменально! Тільки вмикаю телевізор, тільки чується голос отого крикуна: "Все раздевают, а фирма "Алиса" одевает!" – вони збігаються, сідають на килимку рядочком і рухають вусами. Ще дуже люблять оте: "МММ – это самые низкие цены!.." Словом, "поле чудес". Так і хочеться завити: "Давайте удивляться, удивляться, удивляться…"
У нас знову почалося не з того боку. Знову через хвіст. Не з товарів, а з агітації. По-моєму, до ринку йдемо тією ж дорогою, що йшли до комунізму. І з тими спецами. Вони вже збудували для себе комунізм. Тепер створюють для того комунізму ринок. Він за мою працю вибудував собі палац у Сочі. А мене закликає: "Продається дача на Гаваях! Мільйон доларів!"
Я не можу купити сарай. У Глевасі. Я до мільйона й рахувати не вмію. В наших школах вчили тільки до тисячі. Долар я бачив лише на малюнку. У "Перці". З ідейно-спрямовуючим підписом: "Жовтий диявол".
Яка дача! Я на свої п’ять соток болота виволік залізну халабуду з "чорного ворона". І почуваюся щасливим, що він мене нікуди не везе.
Приватизація. Це що, "командно-трудовий колектив" приватизує тюрму, а я знову буду у ній сидіти? Тільки вже за валюту? А якщо я вкраду "дерев’яними"? Або купонами?
Ось вам і "поле чудес".
Прусаки дуже неспокійні, коли по телевізору показують, як до нас поступає гуманітарна допомога. Тільки на екрані з’являються ящики з продуктами та іншим добром – бігають по кімнаті, метушаться, рухають вусами. Ніби шукають: де воно?
Комаха комахою. Ніякої кебети. Та вибіжи на вулицю. Забіжи у кіоск будь-якого доморощеного "бізнесмена". І побачиш – де воно. А ти нишпориш у моїх паперах. У телефонній слухавці шкрябаєш…
Вчених у нас достобіса. Атомну бомбу винайшли. Придумали маргарин, який на сковороді вибухає. А на прусаків – нічого…
Супер
Я вирішив категорично: якщо народ України проголосує за незалежність – негайно одружуюся. Триста років неволі зробили мої гени рабами. На волі не виживу.
Отож… Знову неволя.
З практики відомо, коли хочеш втратити спокій, візьми собі молоду дружину. Або придбай старий автомобіль. Мене доля ощасливила і тим, і іншим. Тепер постійний конфлікт. Дружина хоче їхати. Автомобіль – не може.
Я, замість лежати в обіймах коханої, пролежую під автомобілем. Вона час від часу бачить лише мої ноги. Від ступні до кісточки. Я час від часу бачу лише її ноги. Від ступні до коліна. І чую зворушливий голос:
– Доки?!
– Поки Україна не сягне рівня Буркіна-Фасо. Або хоч Гвінеї-Бісау. Поки не будемо жити хоча б так, як сімдесят чотири роки тому жили папуаси…
Жінка від чоловіка відрізняється тим, що спочатку кричить, а тоді слухає. Чоловік спочатку слухає, а тоді… робить своє.
Отож вона кричить. Я роблю своє. Слухаю. Аналізую.
Чи правильно зробив, що одружився?
Елізабет Тейлор в шістдесят років вийшла заміж усьоме. За сорокарічного. Пригасаючим зорям потрібні джерела енергії. Джерелам енергії потрібні статки.
Ясер Арафат завжди хвалився: "Я жонатий на революції. І тільки раз". На 62 році одружився вдруге. Взяв 28-річну красуню.
Я на революції жонатий не був. Я був одружений з Тосіком.
Жінка як літак. Коли падаєш, то разом з нею. І цей "літак" тобі підсуває доля. Який обережний ти б не був перед "посадкою", як уважно не розглядав би "шасі", хвіст і "крила", сідаєш і летиш. Бо це твій рейс. Доля видала тобі на нього квиток. І як ти не побивайся – нічого не зміниш. Як казав один розумний чоловік: "Ну проб’єш головою стіну. Але що будеш робити у сусідній камері?.."
Коли я готувався до свого першого сімейного польоту, мене застерігали:
– Чи знаєш ти, що, коли чоловік твого віку одружується з молодюсінькою, він бере дружину для сусіда?