Сповістила село баба Груня:
– Вже маємо свого композитора…
Прихильники чистого реалізму заперечуватимуть: "Баба Груня не могла сказати "композитора"". Бо село наше недалечко від Києва. І люди вживають це слово так, як по телевізору: композітор.
Але, по-перше, баба Груня – не рядова баба. Серед баб, оспіваних гумористами різних епох і формацій, вона стоїть на голову вище. Як серед кінодетективів – Штірліц. По-друге, баба Груня не корінна жителька нашого підкиївського села. Перш ніж отаборилася тут. вона об’їздила пів-України. І навіть побувала поза її межами. Але це ще тоді, коли баба була дівкою. Та про це потім. Бо ниньки і бабі Груні, і автору ніколи. Баба Груня поспішає вигнати на пашу свою корову Маню. Автор – показати читачеві свого головного героя.
Запущене подвір’я, заросле різнотрав’ям і різнобур’янням, прийняло в свої патріархальні обійми червоного "Жигуля". Гармонія ультрацивілізації і вічного царства природи.
З-поміж густих лопухів у небо стирчить довгий ніс композитора. І ступня його худої босої лівої ноги, яку він виклав на коліно правої. Її пальцями вирухує якісь загадкові ритми.
Ще один продукт цивілізації, ще одна жертва урбанізації знайшла віддушину у патріархальних лопухах. І впивається ідилією.
– Хазяїн!
Ліва нога впала з правої. З лопухів висунулася голова композитора.
На подвір’ї стояв чоловік. Видно, якийсь сільський чин. Бо, незважаючи на спеку, був у темно-синьому дощовику, під картузом і під рукою тримав теку.
– Ви хазяїн? – спитав голову, що стирчала над лопухами.
Голова відчужено пройшлася поглядом по старенькій перекособоченій дерев’яній хаті, по обчухраному хлівцеві.
– Та ніби я…
– Страхувать майно будете?
Власник голови звівся на ноги. Підійшов до пришельця.
Простягнув руку:
– Курочка. Геннадій Михайлович Курочка.
– Моя хвамілія Рядно! Страхагент…
Господар хвильку подумав:
– Майно, кажете, страхувати? Що ж, можна… Пішли в хату.
Агент розщебетався:
– А мені кажуть: у Марчихи композітор хату купив. Ту, що в спадщину дісталася. Під дачу. Я спочатку не вірив. Кому така руїна потрібна? А потім дивлюся – машина на подвір’ї стоїть…
Розклав на старенькому столі свої папери. Читає:
– Постройки… Імущество… Живность…
– Ну, "постройки", як бачите, ось-ось впадуть. Якщо не вжити екстрених заходів. З "імущества" мені дістався тільки оцей стіл. А "живності" чимало. Є щури, миші, жаби… Це з домашньої. Бо є ще дика. Це їжак Хомко. Приходить щовечора…
Як відбувався сам процес страхування, описувати не будемо. Але агент вийшов з хати такий втомлений, що до хвіртки кривуляв зигзагами. А вихитавши з неї, вздовж вулиці пішов, тримаючись за тини…
* * *
Люня клацала стукалками по гранітній підлозі гуртожитку. Клацала швидко і сердито. Двома пазурами лівої руки тримала листа. Тримала так, ніби лист був наелектризований. І вона боялася торкнутися його пучками. Щоб не вдарило. І не затрусило. Останнім часом Люню часто вдаряло. І часто трусило. Коли вона отримувала листа від матері. Особливо коли на зворотній адресі було написано: "Село Вільхівка".
Слово "село" діяло на Люню як подразник. Тому вона категорично заборонила матері ставити зворотну адресу. Та мати забувалася. І знову ставила.
Хоч Люня і народилася в селі, але від народження його не любила. Тому, як тільки могла, рвала оті нитки, що тягнулися від Вільхівки до її біографії.
Батька свого Люня не пам’ятає. Мати ніколи їй про нього не говорила. А сусіди твердили, нібито Люня узагалі народилася від Святого Духа. І вона вигадала собі батька. Не для того, щоб, як усі діти, мати батька. Вигадала його вже тоді, коли сама ледь не стала матір’ю. Звичайно, не від Святого Духа. Видуманий Люнею "предок" мав ще більше відірвати її від села. І приблизити до Європи. "Батько мій, – ділилася таємниче Люня, – там на дуже відповідальній роботі".
Дратувало Люню ще й те, що в селі усі її звали Клава. Скільки вона не пояснювала:
– Я переписала! Розумієте, переписала своє ім’я.
– Це ти по-вуличному Люня, – їй говорили, – а по паспорту – Клава… Бо хто ж тебе перепише, коли ти ізмалечку так записана.
Кожного не переконаєш. Кожному не розтовкмачиш, що з такими колінами, як у Люні, і з такими очима всю біографію можна переписати. Не те що ім’я…
Отже, в село Люня навідувалася рідко.
Мати писала. Мати просила. Мати заманювала. Даремно.
Тут читач заперечить автору. Мовляв, відступив від реалізму. Сучасна сільська дівчина, яка живе і працює в місті, без села не обходиться. Не так без села, як без "сидора". Оті рятівні клунки, щонеділі везені із рідних осель, допомагають сільськоміським красуням дотримуватися стандартів сучасної моди. Забезпечують їх дерев’яними шкарбанами, вичовганими джинсами. І на кондиційному рівні підтримують те, що хилитається в джинсах.
Автор взяв би на душу великий гріх, якби твердив, що Люня проти "сидорів". Що вона їх категорично відкидає. Або цурається. Про те, як отримувала Люня "сидори", ми ще напишемо. А поки що давайте прочитаємо листа.
Люня приклацала в кімнату. Недбало розірвала конверт. І так само недбало поповзла поглядом по рядках:
"Доню!
Пишу тобі вже четвертого листа. А відповіді нема. Більше року ти не була вдома. А живеш за п’ятдесят кілометрів. Людські діти живуть за тисячі…"
Люню почало трусити. Вона відкинула лист на ліжко. Підійшла до дзеркала. Випнула своє багатство. Розкрила рот. Поколупала пальцем у зубі мудрості. І знову підійшла до листа. Дізнатися, ким і коли мати передасть "сидора".
І раптом її око вихопило з листа слово "композитор". Люня взяла до рук лист:
"…У нас новина. Хату Марчихи, ту, що зосталася після смерті матері, купив якийсь композитор. Під дачу. Каже баба Груня (бо це якраз навпроти неї), приїжджає, залазить у лопухи і спить. Танька Семенякова як побачить, що в дворі стоїть машина, з велосипеда не злазить. Снує туди-сюди поперед воротами. Кажуть, чи то він розлучений, чи ще не жонатий…"
Люня ще раз прочитала це місце. Відклала лист. Тепер уже ніжно і лагідно. Знову підійшла до дзеркала…
* * *
Курочка не закінчував факультету міжнародних відносин. Навіть дворічних дипломатичних курсів. Проте був переконаний, що з сусідами треба жити в злагоді. Бо сусіди – це твоя репутація, твоє здоров’я, а може, й життя.