Звичайно, ті часи, коли сусід сусідові знімав голову за межу чи за курку, минулися. Проте зосталися межі, зосталися кури і зосталися голови. Тому Курочка з перших же днів вирішив встановити чіткі територіальні обриси свого обійстя. Він ходив по городу, по запущеному старенькому саду. Простоював перед присохлою вишнею, перед гнилим стовпчиком паркана. То довго дивився на кропиву. То присідав біля якоїсь комахи. Тоді знову став перед вишнею.
Раптом з-за тину випнувсь деформований капелюх сусіда. За ним висунулося погруддя:
– Що, Михайлович, ізсохла? Щось останнім часом у нас вишня сохне… Мать, клімат…
– Так, клімат неважний, – погодився Курочка. – Особливо вздовж вашої межі. Мабуть, якісь холодні вітри. Ось бачите, все сохне. І груша, і вишня, і навіть шовковиця…
Курочка підійшов до огорожі і простягнув через тин руку:
– Давайте знайомитися, чи що. Клімат кліматом, а сусіди сусідами. Мене звати Геннадій. Геннадій Михайлович.
– А мене Гаврюша, – розплився в масній посмішці сусід, – Гаврило Сильвестрович… Тіки, кажуть, через тин не можна. Щоб не сваритися…
– А ми тин перенесемо. Щоб не сваритися. Отак вздовж межі я вам віддаю два метри подвір’я і городу. Може, й клімат полагіднішає. Може, й вишні не будуть сохнути…
Тут ніби з-під землі виросла жінка Гаврюші. Штовхнула чоловіка під бік:
– Кажи! Чуй, кажи…
Гаврюша несміливо почав:
– Чуй, Михайлович… А може, той… Може, ти віддав би нам всю оцю половину?
Курочка стояв мов укопаний. Наче вдихнув повітря і не може його видихнути. Його витрішкуваті очі ще більше витріщилися.
– А може, й ту половину вам віддати? Другу?
Гаврюша від несподіванки насунув на очі капелюх:
– Дак хата ж… Куди ти її?..
– До Києва… У сквері поставлю… А може, на Хрещатику…
Жінка штовхнула знову Гаврюшу:
– Чоловік шуте. Ти що, не бачиш?
– Чом не бачу, – обурився Гаврюша. – Дак я думаю, мо’ й справді того…
– Того, того. Йди он теля загороди!
І вже її низький тембр гуляв на високих регістрах десь у районі хлівця:
– А щоб ти було здохло!.. А щоб тобі ноги повикручувало! Це ж таки п’ять кущиків клубники потоптало…
Курочка мимохідь подумав, що бідне було б теля, якби, чорт послухав тих прокльонів. І чого тільки жінка у роздратованому стані не може накликати на свою голову.
Гаврюша зник за тином.
Курочка все ще стояв біля тину. Думав, чим в основному людина відрізняється від тварини? Високоорганізованим розумом? Тварина завжди шукає можливості зсунути зайві клопоти із своєї голови. Людина шукає клопотів на свою голову. Придбав собі оту хатину. Придбав сусідів. Ніби там, у Києві, їх бракувало. Шукаєш віддушини, а потрапляєш у задушину.
Тут треба сказати, дорогий читачу, що наш герой у своїх філософських висновках не зовсім мав рацію. Доля людини, на щонайменшому її відтинку, не прямолінійна, як мислення нашого героя. З одного боку, вона ніби дає людині по мармизі. А з іншого – підтримує. Щоб та людина від удару не впала.
Курочка продовжував оглядати своє господарство. Коли до нього підійшов добре збитий парубійко. Простягнув півпудову долоню:
– Здрастуйте, Михайлович! Мене звати Василь. Ваш сусід. Може, щось допомогти?
– Здрастуйте, Василю! – відповів Курочка. І подумав, що ні з ким, крім баби Груні, він не знайомився. А всі його знають.
Лице Василя випромінювало доброту і спокій. І лопухи на подвір’ї для Курочки знову стали найчарівнішими квітами. А обчухрана хата – палацом.
Він посміхнувся:
– Бачите, Василю, якби я знав, з чого починати, то й сказав би, що мені допомогти… Хіба що там у хаті є пляшка. І я її не можу розкоркувати…
Подалися до хати.
За кілька хвилин Василь підійшов до щілини у стіні. Гукнув:
– Вірко! Принеси нам закусити!..
Було за північ. Василь давно пішов. Курочка вмостився на розкладачці. Трохи читав. Трохи думав. Трохи слухав, як попід підлогою гасають миші.
Та ось почулися кроки. До хати, не питаючи дозволу, всунувся якийсь молодик. Пика – як вим’я корови-рекордистки. Тільки без дійок. Від неї несло перегаром.
– Ну, як життя? Ніщо не беспокоїть? – почав тоном генерала.
Курочка ледве стримався.
– А ви хто? Соцький? Чи десяцький? Що серед ночі ходите і опитуєте?
– Я-а-а? – почервоніла ще більше пика. – Ти знаєш, хто я? Я у цій хаті народився. Мій пуп тут закопаний!..
Курочка встав. Вийшов у сіни. Повернувся з лопатою:
– На! Викопуй свого пупа. І драпай! Щоб я духу твого тут не чув!
Молодик закліпав очима:
– Та я-a… По-хорошому прийшов… Приїхав, а мамаша каже: "Композітору хату продала…" Думаю, піду. Може, сто грам поставить…
Курочка поставив лопату у куток. Ліг на розкладачку. Молодик ще хвильку постояв. І подався до виходу.
Тепер, читачу, коли щури й миші трохи втихомирилися, а нашого головного героя хилить на дрімоту, автор дозволить собі намалювати клаптик його біографії.
Коли дивишся на Курочку збоку, складається враження, що якби подув добрий вітер, його занесло б хтозна-куди. А не приведи, лиха годино, якогось нещастя, воно розтоптало б героя, як віл жабу.
Проте це враження дуже помилкове. Незважаючи на кволий вигляд і хворобливу статуру, Курочка стояв на ногах твердо і непохитно. Свідченням може бути хоча б те, що герой наш п’ятнадцять років відпрацював у специфічному журналі "Струни серця". А головним редактором цього журналу був дуже відомий у журналістських та рибальських колах Пилип Недайбоже. У журналістських колах він був відомий тим, що тридцять п’ять років редагував "Струни серця" і не мав жодної догани. Хоч у журналі дуже часто траплялися помилки, летіли голови заступників, рядових виконавців. А він випливав на них. І виходив із води сухим.
У рибальських колах навпаки. Його знали, як такого, що майже ніколи сухим з риболовлі не повертається. То колгоспний сторож скупає його у ставку. То щука за собою потягне.
Так ось цей редактор був дуже манюній на зріст. І органічно не переносив вищих за себе. Та оскільки весь штат редакції вкомплектувати крихітками не вдалося, тих, хто був вищий за нього фізично, він намагався поставити на коліна морально. Щодня, щогодини, щохвилини. І ось наш герой, який був на голову вищий за свого шефа фізично і в якого ноги не гнулися в колінах морально, п’ятнадцять років віддав "Струнам серця". За цей період його власне серце теліпалося, як баранячий хвостик, нерви були натягнуті, як струни балалайки, а обличчя стало подібне на печене яблуко.