З цими думками й переступив поріг редакторського кабінету.
– Ось полюбуйтеся, – смакував редактор, аж звисала нижня губа. – Нова сторінка творчості шановного Курочки…
Хабаренко розквітнув у посмішці.
– Думаю, – продовжував Недайбоже, – що нам треба зайнятися цим питанням офіційно. Хай людина напише офіційну скаргу до нашого журналу. Ми з цією скаргою відповідно звернемося у Спілку композиторів, в інші громадські інстанції. Ми не дозволимо, щоб всякі аморальні типи зводили невинних дівчат. Щоб діти народжувалися сиротами… Та обов’язково зверніть увагу на те, що він вже мав одну жінку… Що живе як куркуль. Хату має в селі…
– І про бочку, – підказав Хабаренко. – Ми її сфотографували. Де він взяв бочку?..
– Я не хочу за нього виходити заміж! – раптом сказала Люня. – Я хочу аліменти. І квартиру. Його квартиру…
* * *
Біля Марчишиної брами людно. Сидить на лавочці Марчиха і баба Груня. Біля них притулилася Василина. Біля Василини – Гаврюша. Стоїть дід Саня. Підійшла Ганна:
– Їдуть! Їдуть! Коли вони вже наїздяться! – кивнула баба Ганна на машини дачників, що одна за одною пилюжили вулицею…
– Як вони наїздяться, – каже баба Груня, – то кому ти молоко будеш продавати?
– Було б що продавати, – сказала Ганна. – Молока меншає, а їх все прибуває.
– Щось Михайловича не видно, – зауважила Марчиха. – Чи де захворів, чи в командировці?
– Мать, хана буде Михайловичу, – підхопив Гаврюша. – Неприятності в нього великі. Приїжджали двоє. Солідні, що куди твою. Розпитували, кого він сюди привозив. Петра питали, коли і як він бачив його з Клавкою. Чи він впевнений, що то була іменно Клавка?
Кажуть, Клавка не то родила, не то ось-ось родить…
– Та Клавка, – скривилася баба Груня, – такий фрукт… – Чого тому Михайловичу було з нею зв’язуватися?
– Воно часом і фрукта хочеться, – зауважив дід Саня. – Вона молода, красива…
– І красива! – ніби вкусило Василину. – Там тої краси, як на печі роси. Мазуту понакладає на пику…
– Кожному своє, – не здавався дід Саня. – От візьми конячу морду. Якщо вона в коня, то це красиво. А якби вона була в тебе? На кого ти була б подібна?
Василина сплюнула:
– Тю на вас! Таке скажете…
– Чи розмалюй тими фарбами бабу Груню, – продовжував дід.
– Воно мені нада, як корові сідло, – сказала баба Груня.
Устряв Гаврюша:
– Я скажу, це винні місцеві власті. Треба заборонить…
Дід Саня скривився:
– Ти як той собака: його блохи кусають, а він на місяць гавкає. Причому тут власті? Власть, може, ще буде тобі диктувати, в яких ти штанях маєш ходити? Голова тут винна. Якщо голова дурна – то й власть безсила.
Гаврюша не погоджувався:
– Голова? Дак у Михайловича, що, дурна голова? Він, брат, інститут чи консерваторію закінчив.
– То що, Михайлович малюється? – здивувався дід Саня.
– Дак я не про те. Я про те, що він з Клавкою…
– "Дак, дак", – передражнив дід Саня. – Ніби в розумну голову не може ускочити дурна думка. Можна подумати, що ти б відмовився. Якби був молодий.
– Ге, скаже таке, – посміхнувся Гаврюша. І кинув оком, як на це зреагувала Василина.
Та нічого не чула. Бо, примруживши очі і склавши, як до молитви, руки, уявляла, що то було б, якби Курочку посадили. Поки прийшов би новий хазяїн…
І раптом зупинилася машина. З вікна висунулося довгоносе обличчя Курочки:
– Здрастуйте, сусіди!
Василина так дригнула, ніби побачила воскреслого покійника:
– Свят! Свят! Свят!
– Довго щось вас не було, – сказала баба Груня. – Чи не хворіли? Так схудли…
– Нічого, бабцю! – тримався оптимістично Курочка. – Були б кості, м’ясо наросте.
Коли у Курочки ставало важко на серці, він сідав за кермо. І їхав. Будь-куди.
Сказати, що сьогодні на серці у нашого героя важко, це нічого не сказати. Сьогодні у нього серця ніби нема. Ніби там порожньо.
Кілька днів тому к Спілці були збори. Розглядали його персональну справу.
Що таке персональна справа? Це справа персони, яка цікавить усіх. Якщо твоєї справи не розбирали хоча б раз у житті, ти про себе не знаєш нічого. І сьогодні наш герой був абсолютно переконаний, що розгляд персональної справи так же необхідний в житті, як здобуття освіти, підвищення кваліфікації.
Курочка ніколи б не міг подумати, що в нього стільки друзів і доброзичливців. Одні не давали йому ступити на слизьку дорогу аморальності. Другі відвертали його погляд від матеріальних зваб. Треті стримували його творчий порив во ім’я його ж творчої репутації. Четверті – просто тримали за чуба. Про всяк випадок. Аби він ще кудись не опустився.
І всі одностайно вирішили: раз Курочка постарався дитини, він повинен її виховувати.
Створили комісію. Для контролю за виконанням рішення. І ось сьогодні в присутності членів комісії він має забрати з пологового будинку матір і немовля.
Зрізав гладіолуси. Складав їх докупи. Ніби готовив букет на власні похорони. Глянув на скособочену хату, що скидалася на корабель, який сів на мілину. Сів знову за кермо. І поїхав…
Члени комісії вже були на місці. Настрій у них піднесений. Як то завжди буває, коли люди відчувають насолоду при виконанні громадських доручень. В одного з них на грудях висів фотоапарат. Такі хвилини в житті колективу трапляються не щодня. Їх треба фіксувати.
Курочка постояв трішки перед входом. Вдихнув повітря, як перед зануренням у воду. Рішуче ступив у проріз дверей. Через кілька хвилин знову з’явився в дверях. З немовлям на руках. З букетом гладіолусів позаду ступала Люня.
Член комісії з фотоапаратом на грудях скомандував:
– Хвилинку уваги!
Курочка і Люня завмерли у сімейній позі.
Клацнув замок.
Щасливий голова комісії підійшов до батьків. Поздоровив їх від імені колективу. Представниця комісії кивнула на новонародженого:
– Ну, як воно?
Курочка тремтячою рукою підняв покривальце. І очі його закотилися під лоба. У пелюшках солодким сном новонародженого спав смаглявенький, як дозріваюча слива, кучерявенький, як новонароджене ягнятко, плід кохання.
– О! Весь у папу! – констатувала представниця комісії. Так і зоставшись з розтуленим ротом…