Фрагменти з життя коня Дракона та його хазяїна Робінзона Галапочки
Нестерпно палить сонце. Настирливо гуде місто.
На перетині двох його артерій – затичка. Сиренять стривожені "Волги". Бібікають "Москвичі" й "Запорожці". Кувікають "Жигулі" й "Лади". Хриплять "газики". Водії висовують голови. Шлють п’ятнадцятиповерхові благословення туди, під зелений світлофор, де якийсь нерозторопа ловить гав.
А під світлофором – диво механізованого сьогодення.
Під світлофором – кінь. Не породистий орловець. Не рисак-рекордсмен. Звичайний підкиївський каштановий гібрид. Нащадок незавидного безіменного жеребця і такої ж незнаної кобили.
На коні – вершник. На ногах сандалі епохи Христа. Вище – найсучасніші джинси, футболка, а ще вище – чорна борода.
З чотирьох боків сиренять машини.
Кінь стоїть мов укопаний. Полохливо повертає голову то в один, то в другий бік. Стриже вухами. Форкає роздутими ніздрями. Водить палаючими очима.
Вершник дзюгає зап’ятками у ребра свого транспорту. Сіпає за поводи. Кричить: "Но-о-о, Дракон!" Але зрушити з місця Дракона не може.
З будки вийшов регулювальник. Взяв коня за вуздечку. Той покірно почалапав за ним.
У кінському оці, як у дзеркалі, відбиваються роздоріжжя, різномасті автомобільні потоки, тротуар, людські лиця.
Похнюплено сидить на коні вершник.
Постовий настовбурчено стоїть поруч на узбіччі. Моралізує:
– Що ж ви, правил не знаєте? Документи!
Вершник дістає з кишені й подає постовому паспорт:
– Тут я не винен. Транспорт налякався і заглух.
– Нащо ви мені свій паспорт даєте? – обурюється постовий.
– Ви ж до мене звернулися, а не до коня.
– Мені, – дивиться у розкритий паспорт постовий, – товаришу Галапочка Робінзоне Івановичу, документ на право водіння транспортного засобу.
– Та яке тут право? – посміхнувся Галапочка. – Всі мої предки водили цей, як ви називаєте, транспортний засіб без прав.
Постовий допитливим поглядом вліпився у бородате, смагляве лице Галапочки.
– Вони що… Того… Кочували?
– Ні. Вони сиділи на місці.
Постовий знизав плечима:
– Якій організації належить ваш транспорт?
– Він не організаційний. Він мій, приватний.
– Як це приватний?
– Невже ви думаєте, товаришу сержант, що я тільки водій цього транспорту? Де ж я тоді друге сідло почеплю? Для пасажира чи, скажімо, для свого шефа?
– Але приватний кінь… – дивується постовий.
– Що тут дивного? В отого чоловіка, що поїхав "Волгою", – вісімдесят приватних коней.
– Не заливайте, товаришу Галапочка. Ви так знаєте того чоловіка, як я знав фараона Тутанхамона.
– Я знаю марку його машини і скільки в тій машині кінських сил. А в мене всього-на-всього одна кінська сила. І та підтоптана.
– А-а-а! Так-от що, товаришу Галапочка. Завтра рівно о дев’ятій нуль-нуль зі своєю підтоптаною силою в ДАІ…
…Стоянка для машин біля довжелезної стіни. Стоять "Москвичі" і "Волги", стоять "Запорожці" й "Жигулі", стоять "газики" й ЗІЛи. Стоять без номерів і з номерами.
Стоїть кінь.
Ліниво обмітає хвостом комашню, що шукає пожитку на його крупі. Повід, яким він прив’язаний до акації, заважає мотати головою. І та голова хвилями непорушно повисає на гривастій шиї, лупає очима, щось думає.
Дракон згадує своє коняче дитинство.
…Пече нестерпно сонце. Чарівний килим лугу. Річка.
Скубуть траву гуси. Іде розвальцем, покректуючи, качка. Пасеться спокійно його мати-кобила. А поруч вибрикує він. Час від часу підбрикає до матері, тицьне мордочкою у вим’я, щоб не забути пахощів свого роду. Крутоне кучерявим хвостом і знову драпоне.
З обурливим гелготом розбризкуються гуси. З трагічним кваканням тікають качки. А він бігає. Приминає копитцями сіножать.
Гріє сонце. Гудуть бджоли. Він лежить у траві…
Заторохтів несамовито мотор поскубаного "газика". Вибив Дракона із спогадів. Викермовує на стоянку.
– Що за ідіот поставив тут коня! – викрикнуло з кабіни вусате, рябе, замурзане лице. – Тут для машин стоянка…
Спокійне коняче око. Дракон знову потонув у спогадах. Ось він біжить польовою дорогою. Вже дорослий. А на ньому вершник. Лице таке ж рябе і нервове, як в отого водія. Рукою вчепився у гриву. Другою тримає різку і гамселить нею куди попало. Каблуками нервово дзюгає попід ребра. Несамовито горланить:
– Но-о-о! Но-о-о! Но-о-о!..
Відкрилося Драконове око. Погляд знову упав на обчухраний борт машини. Перекочував на фасад будівлі навпроти. Біля під’їзду копошаться люди в білих картузах з червоними обідками…
Просторе, світле приміщення автоінспекції. На м’яких, обшитих чорним дерматином лавах сидять відвідувачі. На стінах плакати – як правильно долати роздоріжжя.
Віконечка, віконечка, віконечка. Біля тринадцятого черга. Одержують номери для автомобілів.
Галапочка невпевнено йде коридором. Перепиняє заклопотаного лейтенанта.
– Скажіть, хто тут завідує кіньми?
Лейтенант махнув рукою і зник за дверима.
Галапочка підійшов до віконечка під номером чотири.
Нахилився.
– Мені треба зареєструвати коня…
– Що-о-о? – здивувалося лице немолодого капітана.
– Коня.
– Що "коня"?
– Хочу зареєструвати.
Пильний погляд маленьких колючих очей проповз по тій частині Галапочки, яку можна було оглянути з віконечка, і зупинився на пишній чорній бороді.
– Що, діду, не знайшли іншого місця для жартів?
– По-перше, я не дід. Мені тільки двадцять вісім. А по-друге, мої жарти он там, біля акації, махають хвостом.
– Слухайте, громадянине, ні ваші літа, ні ваш хвіст автоінспекцію анітрохи не цікавлять. Ви звернулися не за адресою…
У вуличному потоці машин гуцикає кінь. На ньому в сідлі підсмикується Галапочка.
Ось вони звернули в малолюдний провулок. Кінь пішов кроком. Вершник у такт коневі врівноважено похитується. Похитується коняча голова…
По тротуару йде дівчина. Гордо несе розпатлану голову. Гордо вихитує усім багатством, яким наділила її матінка-природа. Великі голубі очі, обрамлені віниками довгих вій, мріють.
…Крута гірська дорога. Йде по ній власниця голубих очей і вій-віників. Молодість брунькує під тоненькою ажурною кофточкою. Втомлено опускаються і піднімаються вії-віники.
Навколо гордо здійняли рамена вершини гір. Навколо шумлять смереки. Щебечуть пташки. Співає природа. Дзвенять гірські потоки.