Семеро за столом теж повставали. Вони поводились тихіше за святих, що стрибали й грюкали у вікна.
Візитатор повільно сів. Його усмішка знов стала дуже люб'язна.
— Ваші труди знесилили вас, мілорде. Докінчим цю розмову завтра.
— Але ж, поки ми марнуємо час, вони там, за вікнами...
— Владою оцієї печатки наказую вам іти до себе додому.
Ці слова були вимовлені м'яко, ласкаво; та, глянувши на печатку, Джослін зрозумів, що відповіді не знайде. Він обернувся до дверей, і семеро вклонились; але сам він сказав собі: "Не до поклонів тепер!" І пішов, лунке тупаючи по візерунчастій підлозі з плиток, а отець Анонім ішов збоку й трохи позаду. Двері зачинилися за ним; а в подвір'ї з аркадами юрмилась його "духовна рівня". Тепер вони наче трохи виросли, але не набагато. Він пройшов між двома рядами очей і прогнав їх із думки.
Коло західних дверей він прислухався й придивився, що чинять біси з погодою. Вони вирвались на волю або саме виривались — і вже встигли зробити чимало. Вітер повернув з південного сходу на схід, і з західного кінця собору був затишок. Дощ тут не періщив, тільки з десятка ринв, із кам'яних роззявлених ротів ринули потоки води, що суцільним потоком розливалась по жорстві перед сходинками. Та попри весь цей потоп небо було високе й світле, на ньому перепліталися пасма ріденьких хмарок. Дощ ішов не з видимої хмари, він ніби народжувався просто з повітря — немов воно було губкою, з якої вусібіч бризкали краплі.
Отець Анонім був поряд.
— Ходімо, мілорде.
І накинув Джослінові на плечі плащ.
— Каптур, мілорде. Отак.
І лагідно, спокійно повів його за лікоть.
— Ось тут, мілорде. Через подвір'я. Сюди.
Коли вони вийшли з затишку, на них навалився вітер і погнав до настоятельського будинку. Обидва піднялись до горішньої кімнати, де стояло Джослінове ліжко, і там Джослін скинув з пліч плащ на руки отцеві Адамові й став, дивлячись під ноги. Линва все стягувала йому груди.
— Я не спатиму, поки не довершу діла.
Повернувся до вікна; в шибки наче з відра хлюпало.
Джослін відчув, як за його спиною борються ангел із чортом.
— Ідіть до них, ідіть. Скажіть, що Цвях треба забити зараз, поки не пізно. Треба добігти першими...
Він заплющив очі, але зразу відчув, що молитись не зможе. Тому розплющив їх і побачив, що отець Анонім ще стоїть, вагаючись.
Він дратливо нагадав йому:
— Ви ще підлягаєте мені. Йдіть!
А коли знов озирнувся, маленького священика вже не було.
Він почав ходити сюди й туди. "Коли Цвях буде забитий,— думалось йому,— тоді вежа й моя відьма дадуть мені спокій. Може, колись я довідаюсь, яка зіпсута вона була — так, зіпсута! Але зараз головне — шпиль. І Цвях!"
За хвилинку він підійшов до самого вікна й став там; але не бачив нічого виразно, бо дощові краплі стрибали в шибку, текли по ній і зривалися геть. Він чекав якоїсь звістки, але ніхто не приходив. "Я сказав, що я дурень,— подумав він,— навіть гадки не маючи, яка це правда. Треба було піти самому — що мені робити тут?" Але й далі стояв, склавши руки й стискаючи та розтуляючи губи; а в вікні густішав присмерк, і вітер ревів. Коли вікно обернулось у тьмяний прямокутник, він відчув, як утомився, стоячи; а тому відійшов до ліжка, ліг, не роздягаючись, і знову став чекати. Раптом десь угорі, на даху, щось загуркотіло, і він схопився. Потім уже не лежав горілиць, а, зіпершись на лікоть, вслухався в густу темряву. Сто разів йому ввижалося, що шпиль падає, сто разів він чув гуркіт каміння, і врешті буря заревла у нього в голові. Він силкувався заснути, але й сон, як ява, був сповнений кошмарів. Силкувався думати про щось інше, але пересвідчився, що не може — так міцно був забитий йому в голову шпиль. Часом вітер на хвилинку притихав, і серце його тьохкало, та щоразу вітер налітав знову й шмагав шибки, а врешті ревіння стало безперервним.
Отак він лежав, куняв, прокидався. Десь серед ночі у вікні зблиснуло сліпуче світло, і Джослін весь зіщулився, але грім не прорвався крізь рев бурі. Потім іще не раз щось гуркотіло на даху, сипалась черепиця. А потім йому спало на думку, що, весь час дивлячись у вікно, можна діждатися блискавки й побачити, чи стоїть вежа; він зсунувся з ліжка й став проти вікна. Новий спалах тільки показав йому, що вікно не там; він трохи повернувся й нарешті розгледів невиразний прямокутник. Ступив до нього й притулив обличчя до шибки, вслухаючись у плюскіт води. Аж ось знову сяйнула блискавка. Але він не встиг побачити майже нічого. Тільки різонуло по очах, і навіть коли він затулив очі руками, в них ще жаріло зелене сяйво. Він знав: те, що бовваніло посеред світла — то вежа; але не міг напевне сказати, чи вона стоїть прямо, а чи нахилилась і чи с на ній шпиль. Він помацки вернувся до ліжка й ліг. Лежав долілиць і силкувався думати про давні дні, коли він був щасливий. Про дні з отцем Ансельмом, навчителем послушників чи, краще сказати, одного послушника, на сонячному узбережжі моря. А потім він ще раз підвівся з ліжка й став коло вікна. Та цього разу блискавка сяйнула десь далеко ебоку, і йому здалось, ніби чорне безформне громадище собору валиться на нього. Він знову ліг і зразу чи то задрімав, чи то просто зомлів.
Прокинувся він, ніби виринув з глибокого колодязя. Над головою висів якийсь глухий гуркіт; та не це його розбудило. Чудися ще й інші звуки, тоненькі, наче пташиний писк. Раптом Джослін пробуркався зовсім, згадав, де він. У кімнаті був тьмяний сірий світанок. А жалібні голоси долинали зі сходів.
Він скотився з ліжка й підійшов до дверей.
— Я тут. Будьте мужні, діти мої!
Та голоси вищали й ридали:
— ...Тепер, і віднині, й...
— Отче!
Він гукнув зі сходів униз:
— Вам нічого не станеться!
Чиїсь руки хапали його за ноги, смикали за рясу.
— Місто валиться!
— З одного дому всю стріху скинуло на кладовище й розриває...
Він знову закричав:
— А шпиль як?
Руки тяглись по його тілу вище й вище, і ось чиясь борода тицьнулась йому в обличчя.
— Одвалюється, велебний отче! Ще до смерку з вежі падало каміння...
Джослін відступив назад, підійшов до вікна й почав протирати незграбними пальцями тьмяну каламуть, ніби міг зітерти її, мов фарбу. Тоді знов вибіг на сходи.