— Так звичайно й роблять.
— Отже, тоді служба ще правилась. Але згодом, розумієте, люди відчули небезпеку. Коли підпори почали бриніти, а потім прогинатись, уже ніхто ні з капітулу, ні з мирян не важився молитись у соборі.
— Одне слово, служби припинились?
Джослін швидко зиркнув угору й розвів руки.
— Ні. Зваживши всі перешкоди на нашому шляху, ви зрозумієте. Я весь час був там. Це теж було на свій лад служіння богові. Я був там, і вони теж були там, примножували славу храму.
— Хто це — вони?
— Будівники. їх, звичайно, ставало все менше й менше; але декотрі лишились до самого кінця.
Візитатор не сказав нічого, але Джослін відчув, що його зрозуміли, й квапливо заговорив далі:
— Я не знаю, які там підписи й печатки — крім однієї — під отими грамотами, що у вас, і які в них скарги — хіба в найзагальиіших рисах. Я тільки знаю, що шукав круг себе, кликав до себе людей з вірою — і не знаходив.
Він побачив, що візитатор не сподівався такої відповіді, але задоволений нею. Дивлячись у те приязне обличчя, Джослін відчув палке бажання пояснити все до кінця.
— Розумієте, люди поводились по-різному. Одні втекли, другі лишились, а треті — самі лягли в мурування. Пенгол...
— Ах, справді. Пенгол.
— Вона вплетена там повсюди. Вона померла, а потім ожила у мене в голові. Вона й зараз тут. Вона не дає мені спокою. Доти вона не була жива, тобто була, але не так, як тепер. І про нього я, певне, знав раніше, розумієте, десь у підземеллях свого розуму. Але це було, звичайно, необхідне. Як і гроші.
— Так, про гроші теж треба поговорити. Це ваша печатка? А оце?
— Мабуть, моя. Так, моя.
— Ви багата людина?
— Ні.
— Тоді як це все буде оплачене?
— А так, як Господь укріпив оті підпори й послав нам Цвях.
І знов тиша замість співу, порожнеча в пам'яті, незносний тягар... Джослін байдуже дивився, як тихенько вернувсь на своє місце писар, а позаду й трохи збоку, на місці для свідків, з'явивсь отець Анонім. А в шибки шкрябались і грюкали біси. Думкою Джослін уже біг на шпиль, щоб випередити їх.
— Мілорде, поки ми тут говоримо, шпиль може завалитись! Дозвольте мені взяти Цвях і забити Його!
Візитатор пильно подивився на нього з-під густих брів.
— Ви гадаєте, що шпиль — за браком цвяха...
Джослін швидко підняв руку, щоб спинити візитато-
ра. Насупивши брови, він силкувався вловити пісню, що бриніла так близько, на самому краєчку пам'яті; але вона розтанула, як і Ансельм. Він звів очі й побачив, що візитатор відкинувся на спинку крісла і якось дивно всміхається.
— Мілорде настоятелю, я глибоко шаную вашу віру й захоплений нею.
— Мою віру?
— Ви згадали якусь жінку. Хто вона? Пречиста діва?
— Ні, ні! Що ви! Де там! Це Пенголова дружина. Після того, як я знайшов омелу, розумієте...
— Коли це було?
Запитання було тверде й гостре, як ребро каменя. Джослін побачив, що всі семеро застигли й дивляться на нього пильно, поважно, мов судді.
"Ось воно що,— подумав він.— Як я досі не здогадався? Мене судять".
— Не 8наю. Не пам'ятаю. Давно.
— А які це люди "лягли в мурування"? Що ви цим хотіли сказати?
Джослін обхопив голову руками, заплющив очі й захитався з боку на бік.
— Не знаю. Слів бракує. Такі труднощі...
Настала довга мовчанка. Нарешті він розплющив очі й побачив, що візитатор уже знов усміхається ласкаво, як друг.
— Ну що ж, мілорде настоятелю, нумо далі. Про тих будівників, що лишалися з вами до кінця. Вони путящі люди?
— Так!
— Путящі люди?
— Дуже, дуже путящі!
На довгому столі почали перебирати грамоти. Візита-тор узяв одну й став читати рівним, спокійним голосом:
— "Убивці, горлорізи, бешкетники, баламути, гвалтівники, відверті перелюбники, содоміти, безбожники чи й ще гірше".
— Я... Ні, ні!
Візитатор глянув на нього з-над грамоти.
— Путящі люди?
Джослін ударив кулаком об долоню.
— Вони сміливі люди!
Візитатор раптом сердито засопів і кинув грамоту на купку інших.
— Як це все розуміти, мілорде?
Джослін зрадів, що його питають отак навпростець.
— Спочатку все було таке просте. Звичайно, люди бачать тут тільки ганьбу й безумство — адже вони так і кажуть: "Джослінів безум". Розумієте, мені було видіння, виразне й недвозначне. Все було таке просте! Це діло покладалось на мене. Мене обрано для нього. А потім почалися труднощі. Спочатку один зелений пагінець, потім чіпкі вусики, галузки, й нарешті все переплуталось — я вже не знав, що маю робити, хоча й віддав себе в жертву. А згодом — він і вона...
— Що за видіння?
— Я його описав у зщитку, і зшиток лежить у скрині, на дні, в лівому кутку. Коли треба, можете прочитати. Я скоро виголошу проповідь... ми спорудимо на середохресті новий амвон. І тоді кожен...
— Ви хочете сказати, що видіння спонукало вас побудувати цю вежу, і ви не могли не скоритись?
— Саме так.
— І що з цього видіння, чи то одкровення... як ви ійого назвете, так чи так?
— Я не вчена людина. Пробачте мені.
— ...З цього видіння випливло все інше?
— Так, так, саме так.
— Перед ким ви в цьому сповідалися?
— Перед моїм сповідником, звичайно.
Біси, хоча й невидимі, чатували за вікнами. Джослін ^нетерпляче зиркнув на візитатора.
— Мілорде! Поки ми сидимо тут...
Та Візитатор підняв руку. Писар з лівого кінця столу пояснив:
— Ансельм, мілорде. Ризничий.
— Той самий, що такий заклопотаний своїми свічками? Він ваш сповідник?
— Був, мілорде. І її теж. Якби ви знали, яка це мука — знати 3 не знати!
— То ви взяли іншого сповідника? І давно?
— Я?.. Ні, мілорде.
— То він і досі ваш сповідник — коли ви маєте сповідника?
— Мабуть, так. І досі.
— Мілорде настоятелю! А коли ви востаннє сповідалися?
— Не пам'ятаю.
— Місяць тому? Рік? Два роки?
— Я ж вам сказав, що не пам'ятаю!
Запитання давили його, гнітили, втискували в кріслог несправедливі запитання, на які годі було знайти відповідь.
— І весь цей час ви сторонилися своєї духовної рівні, а водилися з людьми, вкрай зіпсутими, якщо наші відомості слушні?
Запитання нависало над ним, розросталось, оберталось у гору. Він бачив, на яку висоту мусить видертись розум, драбина за драбиною, коли хоче відповісти, і наготувався ще раз видиратись туди. Встав зі стільця, нахилився, правою рукою дістав край ряси, протяг між коліньми, скрутив і запхав під пояс.