Роджер-Муляр знову підійшов по гладеньких плитках
і зупинився, дивлячись на нього згори.
— Велебний отче! Я... я захоплений вами. Але твердь земна промовляє проти нас.
— Ближче, ніж земля до ноги...
Роджер уперся руками в боки, ніби наважившись. Голос його став гучніший.
— Слухайте. Можете казати, що хочете. Я вже вирішив за нас.
— Ти вирішив, але не я.
— Я, звісно, розумію, що це означає для вас. І тому хочу все пояснити вам. Є ще й інші речі. Я попав у пастку.
— Шатро.
— Яке шатро?
— Байдуже яке.
— Може, я б не вирвався — але тепер, коли будувати не можна, я можу піти геть, піти, як стою, і все забути, хоч би скільки воно мені коштувало.
— Порвеш тенета.
— Врешті це тільки павутиння. Хто б іще про таке думав!
Обережно, не спускаючи ока з наставленої пастки, Джослін підманював звіра.
— Тільки павутиння.
— Та с й ще одне. Що таке священицтво для священика? 6 одна річ, про яку ви маєте право знати, отче. Ви б назвали її честю будівничого.
— І вигідніша робота для твого війська в Мамзбері.
— Та зрозумійте ж!
— І ти хочеш зберегти й честь, і військо. Та не так воно просто. За це треба дорого платити.
— Ну що ж. Тоді — вибачайте.
У вогні, що палав у Джосліповій голові, закрутилися Гуді Пенгол і Рейчел. І всі обличчя капітулу. "Мені було видіпня. Я б захистив її, якби міг,— захистив би їх усіх. Але кожен з нас сам відповідає за своє спасіння".
— Ніхто, крім тебе, не зуміє збудувати цю вежу. Так мені сказали. Славетний Роджер-Муляр.
— Ніхто в світі не зуміє.
А з середохрестя знову сердитий крик, потім регіт.
— Хто відає, Роджере! Може, хтось сміливіший...
Уперта мовчанка.
— Ти просиш, щоб я звільнив тебе від скріпленої печаткою умови. Я не можу цього зробити.
Роджер промурмотів:
— Ну й нехай. Хоч. би там що, я вирішив.
Вирватися з павутиння, втекти від страху перед великими ділами.
— Не поспішай, сину мій.
У середохресті знов закричали, і Джослін почув, що Роджерові ноги ступають по плитках до дверей.
І знов він підняв руку.
— Зачекай.
Він почув, що будівничий зупинивсь і обернувся. "До чого це я докотився! — подумав він ніби в запамороченні.— Що я збираюся зробити! Але що мені лишається?"
— Я слухаю, отче.
Джослін відповів сердито, прикривши очі руками:
— Зачекай трохи. Зачекай!
Ні, він не хотів виграти час: вирішення з'явилось само. Десь позаду очей ворухнулася млосна тривога: не тому, що шпилеві загрожувала небезпека,— навпаки, шпиль був у цілковитій безпеці, він буде споруджений, це вирішено певніш, ніж будь-коли, це неминуче. І тому він уже знав, що має зробити.
Він затремтів увесь, з голови до ніг, як, певне, тремтіло каміння, коли почало бриніти. А потім, як і дзвін, тремтіння урвалось, він став спокійним і холодним.
— Я вже написав до Мамзбері, Роджере. Абатові. Я знав, що в нього на думці. Й сповістив його, скільки ще ти будеш потрібний тут. Він знайде когось іншого.
Він почув кроки, що швидко наближались.
— Ви!..
Джослін підвів голову й обережно розплющив очі. В хорі було не дуже видно, і тепер усе світло наче збіглось у спалахи та райдужні німби навкруг усього. В такому німбі був і будівничий, що обома руками вчепився в край пюпітра. Ті руки так стискали дошку й смикались, ніби він хотів переломити її. Джослін покліпав на ті німби й заговорив тихо, бо слова прикро віддавали луною в голові:
— Сину мій! Коли має бути зроблене таке діло, воно вкладається в душу... в душу якійсь людині. Це страхіття. Я лиш тепер починаю розуміти, яке це страхіття. Це наче очисне горнило. Та людина, може, трохи знає про мету, але нічого не знає про ціну... Чого вони там галасують? Чого вони не стоять спокійно й не чекають? Ні. Нас із тобою обрано, щоб ми довершили це діло разом. Велике й славне діло. Тепер я бачу, що воно, звичайно, згубить нас. Та що ми таке, врешті? І я тобі кажу, Роджере, всією силою своєї душі: нашу вежу можна збудувати, і вона буде збудована, хоч би як опирався диявол. І збудуєш її ти, бо більш ніхто не зуміє. З мене, мабуть, сміються. А може, й із тебе. Та нехай сміються. Це робиться ради них і їхніх дітей. Але тільки ти та я, сину мій, друже мій, коли скінчимо терзати самих себе й один одного, знатимемо, з якого каменю, яких колод, якого свинцю й вапна збудовано цю вежу. Розумієш?
Будівничий не спускав з нього очей. Він уже не ламав пюпітра, а держався за нього, як за дошку в бурхливому морі.
— Отче, отче... Ради бога, відпустіть мене!
"Я роблю те, що мушу робити. Він уже ніколи не буде тим, що був,— переді мною не буде. Він уже ніколи не буде тією самою людиною. Я виграв, він мій, мій бранець, і він виконає цей обов'язок. Ось зараз замок замкнеться".
Шепіт:
— Відпустіть мене І
Клац!
Мовчанка, довга мовчанка.
Будівничий розціпив руки, що стискали дошку, й повільно позадкував крізь райдужні німби та хвилі гамору за переділкою. Голос його звучав хрипко.
— Ви просто не знаєте, що станеться, коли ми будуватимемо далі.
Він задкував, широко розплющивши очі. На дверях зупинився.
— Просто не знаєте!
І пішов.
У середохресті все затихло. Джослін подумав: "То не каміння співає. То у мене в голові". Та враз тишу розітнув несамовитий рев, а потім він почув, як кричить Род-жер-Муляр. "Треба йти,— подумав він,— Треба йти, але не до нього. Лягти в ліжко. Якщо дійду".
Вхопився за пюпітр і насилу підвівся. Подумав: "Це вже не мій клопіт. Хай сам уладнує все, раб мого великого діла". Обережно ступаючи, перейшов хор, вийшов у галерею. На приступках зупинився, зіперся спиною на стіну, задерши голову, заплющивши очі, збираючись на силі. "Треба пройти поміж них,— подумав,— хай хоч як кричать",— і, заточуючись, спустився зі східців.
Йому вдарив у груди вибух реготу; але сміялись не з нього. Звуки були безладні, як спалахи світла, що кружляли у нього в голові. Собор був повен бурих і синіх сорочок, шкіряних курток, сукняних холош, шкіряних торбин, борід, зубів. Стовпище товклось, вирувало, гамір оскверняв освячене повітря храму. Він зиркнув у бік ями, що й досі зяяла в підлозі, і поміж ногами юрби побачив, що її ще не засипано. Він знав, що це якась примара, бо все, що діялося там, тільки на мить яскраво зринало перед очима, як при спалахах блискавки. Він бачив будівників, що дражнили Пенгола, спритно ухиляючись від його мітли. Зблиснув просто-таки апокаліпсичний образ: один з робітників пританцьовував перед Пенголом, непристойно вистромивши з-поміж ніг у себе макет цши-ля. А потім розгаласований, розвирований людський табун турнув Джосліна до стіни, і він уже не побачив, а тільки почув, як Пенгол упав... Почув, як той, протягло, по-вовчому виючи, втікає південним нефом, як уся юрба, мов зграя гончаків, атюкаючи, женеться за ним. Насилу дихаючи, відчув, як над ним упав навколішки німий, приймаючи на свою спину вагу бурих тіл, що сунули, перли, падали на нього ззаду. Джослін лежав, чекаючи, що тремтячі руки німого не витримають, зігнуться, і їх обох роздушить, і знав: ще один образ закарбувався в його очах навіки. Щоразу, як настане темрява й замруть думки, той образ вертатиметься перед його очі. То була... і є, і довіку буде Гуді Пенгол під південно-східною підпорою, куди її відкинув прибій юрби. Волосся вибилось у неї з-під намітки і з цього боку лежало в неї па грудях розкошланою рудою хмарою, а з другого звисала перекручена коса, проплетена розв'язаною зеленою стрічкою. Руками Гуді вчепилась у підпору позад себе, а крізь дірку в роздертій сукні білів живіт із ямочкою пупа. Обличчя вона повернула в цей бік, 1 Джослін знав: він довіку не забуде, куди вона дивилась. Відколи вона опинилась під наметом, їй більш не було на що дивитись, більш не було куди повертати оте обличчя з побілілими, стиснутими губами — тільки до Роджера, що стояв за ямою й простягав руки в страху, в благанні, скорившись і визнавши поразку.