й відкотилась. "Я вже знаю, що мені робити,— подумав він.— Ось нащо я тут!" Юрба вже верталась; чиїсь дві руки принесли кам'яну голову настоятеля Джосліна й кинули її в яму. А він тим часом поза підпорою шаснув у галерею. Далі він пішов не до приділу Пресвятої діви, а до хору й став навколішки перед пюпітром під самою серединою великої арки. Дзвін каменю пронизував його наскрізь, і він змагався з ним, зціпивши зуби й кулаки. Його воля запалала буйним вогнем, і він погнав той вогонь у чотири підпори, упхав у камінь разом з болем у потилиці, голові та спині, в якомусь потьмаренні чуттів зрадів вогняним колесам та спалахам світла: хай печуть йому розплющені очі скільки сили. Кулаки він поклав на пюпітр перед собою, але не помітив їх. Збентежено й норовливо він відчував: це теж молитва! І стояв навко-ліпиш, заціпенілий, пронизаний болем, терплячий; а дзвін каменю розпирав йому голову зсередини. Врешті він уже не розумів нічого, пам'ятав тільки одне: що вага всієї будівлі лежить на його плечах. Закам'янівши в тій поставі, він уже не бачив нічого, не відчував, як плине час. Та ось йому впали в око якісь дві грудки перед ним, і він збагнув, що вертається з безвісті. Крізь спалахи світла, вже не такі яскраві й різкі, він розгледів, що ті грудки — його кулаки, втиснуті в дерево там, де він поклав їх. А потім до нього дійшло: чогось не стало! В раптовому ляку він аж рота розкрив, щоб крикнути, але збагнув, чого бракує: каміння вже не бриніло! Мабуть, воно вже зробило те, що мало зробити у нього в голові. Джо-слін звів погляд від своїх кулаків і побачив Роджера-Муляра: той стояв, ледь усміхаючись, і чекав.
— Велебний отче!
Джослін враз вернувся в цей світ, але не цілком. Надто багато в ньому змінилося, стало на нове місце. Він облизав пересохлі губи, розціпив кулаки; але з тим, що зціпилось у нього в душі, не міг удіяти нічого.
— Що, Роджере, сину мій?
Роджер-Муляр усміхнувся вільніше.
— Я дивився на вас і чекав.
("А чи побачив ти, як палає моя воля, упертюх? Я боровся з ним, і він не переміг".)
— Я завжди до твоїх послуг, коли потрібен тобі.
— Ви?..
Будівничий заклав руки за потилицю й похитав головою, ніби хотів струснути щось. "Он воно що! — подумав Джослін.— Те, що сталося, вернуло йому волю. Він так гадає. Він не розуміє. Не знає. Йому стало легко на серці".
Будівничий опустив руки й замисленно кивнув головою, ніби з чимось погоджувався.
— Правда, отче. Я знаю, що ви вкладали серце в це діло. До останку. Ви, звісно, не могли розуміти. Але все владналось само, так чи ні? І я по-своєму радий. Ні. Не ло-своєму — взагалі радий. Усе з'ясувалось само.
— Що це з'ясувалось?
Роджер-Муляр засміявся в присмерку собору, засміявся легко й спокійно.
— Це ж очевидна річ. Далі будувати не можна.
Джослін осміхнувся самими губами. Він бачив Роджера ніби здалеку, маленьким-маленьким. "Ну що ж,— подумав він.— Побачимо".
— Поясни, будь ласка.
Будівничий подивився на свої долоні, обтрусив з них пилюку.
— Ви це знаєте не гірше за мене, велебний отче. Ми вивели вежу до такої висоти, до якої можна було.— Він вишкірив зуби.— Зрештою, один поверх закінчено — один ряд вікон. Можнд поставити по шпилику на кожному розі й по голові настоятеля Джосліна — до речі, їх доведеться вирізьбити наново — над кожний із чотирьох вікон. Тоді покриємо вежу свинцем, і посередині можна поставити флюгер. Коли мурувати вище, земля знов поповзе. Розумієте, ви мали рацію. Неймовірна річ навіть для тих часів, але собор не має підвалин. Справжніх підвалин тут нема. Просто земля.
Боячися зрушити тягар у себе на плечах, у сподіванні, що повернеться ангел, Джослін сидів перед пюпітром випростаний, склавши руки на колінах.
— А що б тебе задовольнило, Роджере? Тобто — як би ти зміг зробити вежу тривкою, за всіма правилами твого ремесла?
— Ніяк. Нічого тут не можна зробити. Якби нам удосталь часу і грошей, не кажучи вже про вміння... ну, тоді можна б розібрати весь собор по каменю. Потім викопати яму сто на сто ярдів і завглибшки футів із сорок. Заповнити її щебенем. Але ж туди зразу натече вода. Скільки це треба людей із цебрами? А уявіть собі, що собор весь цей час стоятиме на краєчку урвища з багнюки! Розумієте, отче?
Крізь вогонь, що палав у нього в голові, Джослін позирнув на престол. "Ось як воно буває,— подумав він,— ось як воно буває, коли приносиш себе в жертву і ця жертва вгодна богові".
— Небагато ж у тебе відваги.
— Стільки, скільки можливо.
— Небагато. Де ж твоя віра?
— Віра не віра, отче, а ми дійшли до краю. Більше тут нема чого сказати.
"А отак буває, коли твоя воля злита з великою, безмежною Волею".
— Ти нарешті знайшов іншу будову, Роджере? В Мамзбері, еге?
Будівничий гдянув на нього без ніякого виразу.
— Хай так, коли хочете...
— Я не хочу, а знаю. І ти теж знаєш. Ти сподіваєшся там перезимувати й знайти роботу для свого війська.
— Людям треба жити.
На середохресті раптом загаласували, і в Джосліні во-
рухнулось роздратування. Він заплющив очі, щоб стримати його, й сердито сказав:
— Що це?
— То мої люди. Вони чекають.
— Нашого вирішення?
— Земля вже вирішила за нас.
Не розплющуючи очей, Джослін відчув по віддиху, що будівничий нахилився до нього.
— Кінчаймо, отче, поки ще можна.
— Поки ще є інша робота для твого війська.
Тепер і в голосі будівничого почулася злість:
— Ну, гаразд. Думайте так, коли хочете.
Джослін відчув, що Роджерів віддих даленіє, й швидко підняв руку.
— Стривай хвилинку. Стривай!
Він поклав складені докупи руки на пюпітр і обережно припав до них чолом. Подумав: "Зараз усе тіло моє спалахне вогнем, а серце заб'ється шалено. Але така моя доля".
— Роджере! Ти ще тут?
— Ну, що?
— Ось послухай мене. Що людині ближче за брата, матір, дитину? Ближче за руку, за уста, за свою думку? Видіння, Роджере. Я не сподіваюся, що ти це зрозумієш...
— Чом ні? Я розумію!
Джослін підвів обличчя й раптом усміхнувся.
— Та невже?
— Але буває межа, за якою видіння — це не більше, ніж дитяча гра: "Ось давай я буду тим чи тим".
— Ех!
Джослін повільно, обережно похитав головою, й вогні попливли перед очима.
— Тоді ти не розумієш. Зовсім не розумієш.