— Та ні. Звичайно ж, ні.
Марсель поклала руку йому на коліно.
— Даніелю, прошу вас, не втручайтеся. Я сердита на Матьє, йому не слід було вам розповідати...
Та Даніель тримався свого.
— Послухайте, Марсель. Знаєте, як ми зробимо? Просто скажемо правду. Я скажу йому: ти повинен простити нам одну таємничку, ми з Марсель часом бачимося, а тобі про це не казали.
— Даніелю! — благально вигукнула Марсель. — Не треба. Я не хочу, щоб ви казали про мене. Нізащо на світі мені не хотілося б виглядати жінкою, котра щось вимагає від чоловіка. Він мусить все зрозуміти сам.
І з виглядом порядної дружини додала:
— До того ж, знаєте, він ніколи не простить мені, що я сама не сказала йому. Ми ж завжди про все кажемо одне одному. Все буде виглядати так, ніби йде воно від мене.
Даніель подумав:"Ото дурепа!" Та сміятися йому не хотілося.
— Таж я не буду говорити від вашого імени, — сказав він. — Скажу йому, що випадково побачив вас, що у вас був страдницький вигляд і що все не так просто, як йому здається. Все буде так, ніби йде воно від мене.
— Ні, я не хочу, — вперто сказала Марсель. — Не хочу.
Даніель жадібно дивився на її плечі та шию. Ця дурнувата впертість лютила його; він хотів приборкати її. Він був одержимий недобрим бажанням: придушити цю свідомість, провалитися разом з нею в теменну отхлань приниження. Та це був не садизм: то було щось невизначене, вогке, плотське. Радше це було добро.
— Так треба, Марсель. Погляньте ж бо на мене!
Він узяв її за плечі, і його пальці немов би занурилися в тепле масло.
— Якщо я з ним не побалакаю про це, то ви ніколи нічого йому не скажете і ... і все скінчиться, ви будете мовчки жити поруч із ним й урешті-решт зненавидите його.
Марсель не відповіла, та з її понурого, ображеного обличчя він утямив, що вона здається. Вона ще раз повторила:
— Не хочу.
Він випустив її зі своїх обіймів.
— Якщо ви не дозволите мені діяти, — розлючено заявив він, — то я довго на вас гніватимуся. Ви знівечите собі життя своїми власними руками.
Марсель водила ногою по килимку, що лежав біля ліжка.
— Треба... треба сказати йому дуже невизначено... — мовила вона, — ...просто, щоб наштовхнути його на думку...
-Звичайно, — погодився Даніель.
І подумав собі:"Ага, розігнався"!
Марсель з досадою махнула рукою.
— Втім, це неможливо.
— А чому це раптом! Ви ж допіру виявили таку розважливість... Чому це неможливо?
— Вам доведеться сказати йому, що ми бачимося.
— Ну, й що з того? — роздратовано поспитав Даніель. — Таж я його добре знаю, він не розгнівається, хіба що трохи погаласує для годиться, а оскільки почуває себе винним, то буде навіть радий нагоді поставити щось вам на карб. Та й скажу я, що бачимося ми всього декілька місяців, та ще й украй рідко. Нам усе одно колись довелося б зізнатися в цьому.
— Авжеж.
Видно було, що вона ще не до кінця зважилася.
— Це була наша таємниця, — з глибоким жалем сказала вона. — Розумієте, Даніелю, це моє особисте життя, іншого в мене й немає.
І з ненавистю докинула:
— Ото тільки й мого, що я від нього приховую.
— І все-таки треба спробувати. Заради цієї дитини.
Зараз вона поступиться, треба тільки трохи зачекати; під тягарем своєї ваги вона ковзне у прірву покори, прірву самозречення; за мить вся вона буде відкрита, беззахисна і м'яка, наче віск, вона йому скаже:"Робіть, що хочете, я у ваших руках". Вона чарувала його; він уже й сам не знав, що це за ніжний вогонь поїдає все його єство, Зло це чи Добро. Добро і Зло, їхнє Добро і його Зло дорівнювали одне одному. Була ця жінка, була ця відразлива й запаморочлива спільність.
Марсель провела долонею по його чуприні.
— Гаразд, спробуємо, — з викликом сказала вона. — Принаймні це буде для нього випробуванням.
— Випробуванням? — перепитав Даніель. — І це Матьє ви хочете піддати випробуванню?
— Авжеж.
— А вам не здається, що він залишиться байдужим? Що не поспішатиме порозумітися з вами?
— Хтозна.
Вона сухо додала:
— Мені треба поважати його.
Серце Даніеля закалатало, мов навіжене!
— Виходить, ви його більш не поважаєте?
— Поважаю... Та з учорашнього вечора я не почуваю до нього довіри. Він був... Таки ви маєте слушність: він був якийсь аж надто недбалий. Він не турбувався за мене. Та й сьогоднішній його дзвінок був якийсь жалюгідний. Він...
Марсель зашарілася.
— Він вважав за необхідне сказати, що любить мене. Вішаючи слухавку. Це вже тхне нечистою совістю. Мені слів бракує, щоб передати вам, який ефект справила на мене ця фраза! Якщо колись я перестану його поважати... Та я не хочу про це думати. Коли часом я гніваюся на нього, то мені від цього стає страшенно прикро. Ох, якби ж то він спробував узавтра змусити мене заговорити, якби ж хоч раз, один-однісінький раз він поспитав мене:"Що в тебе на душі, моя голубко..."
Вона замовкла і журливо похитала головою.
— Я побалакаю з ним, — сказав Даніель. — Оце вийду од вас і напишу йому кілька слів, призначу зустріч на завтра.
Вони замовкли. Даніель почав міркувати про завтрашню зустріч: вона мала бути важка й бурхлива, це відмивало його від цієї липкої жалости.
— Даніелю! — озвалася Марсель. — Любий Даніелю!
Він підняв голову й уздрів її погляд. Це був тяжкий, чарівливий погляд, по вінця переповнений чуттєвою вдячністю, погляд любови. Він заплющив очі: між ними було щось могутніше, ніж любов. Марсель була геть відкрита, він увійшов у неї, тепер вони були одне ціле.
— Даніелю! — повторила вона.
Даніель розплющив очі й страшенно закашлявся; його спіткав напад астми. Він узяв її за руку й, затамувавши подих, довго цілував її.
— Арханґеле мій, — мовила десь над головою його Марсель.
Все своє життя проведе він схилившись над цією запахущою рукою, а вона буде ніжно пестити його волосся.
XI
Величезна фіолетова квітка здіймалася в небо, це була ніч. Матьє простував у обіймах цієї ночі й думав собі:"Пропащий же я". Це була геть нова думка, треба було й так, і сяк прокрутити її в голові, обережно спробувати на смак і на запах. Деколи Матьє губив її, залишалися тільки слова. Слова ті не були позбавлені якогось темного чару. "Пропащий". В уяві поставали страшенні лиха, самогубства, бунти й інші крайнощі. Та думка хутко верталася назад: це було не те, геть не те; йшлося тільки про невеличку, скромну прикрість, про відчай і мови не було, навпаки, вся ця ситуація була радше зручна: у Матьє було таке враження, ніби йому дозволено все, як невиліковно хворому. "Мені залишається лише дозволити собі жити", подумав він. Він прочитав: "Суматра", слово це було написано вогненними літерами, і до нього квапливо підбіг неґр, доторкаючись кінчиками пальців до свого кашкета. На порозі Матьє завагався: він почув шум, звуки танґо; його серце ще було переповнене лінощами й ніччю. До того ж, усе сталося зненацька, як ото буває вранці, коли виявляєш, що стоїш на ногах, не знаючи ні сном ні духом, як це воно вийшло: він відхилив зелену штору, спустився на сімнадцять східців униз і опинився в гомінкій шарлатовій пивниці з мертвотно-блідими плямами скатертин; тхнуло тут людьми, зала була повнісінька, мов під час меси. В глибині пивниці на естраді грали ґаучо в шовкових сорочках. Перед ним були люди, незрушні й коректні, ніби вони когось чекають: вони танцювали, були понурі, здавалося, вони постійно в погоні за невловною долею. Матьє втомленим поглядом пошукав у залі Бориса й Івіш.