І підвелася.
— Даруйте, мені треба підтикати ковдру матусі.
Даніель мовчки вклонився: такий був ритуал. "Виграв таки!" — подумав він, коли вона зачинила за собою двері. Він витер долоні носовичком, потім хутко підвівся й відкрив шухляду нічного столика: часом він знаходив там цікавенькі листи, короткі цидулки від Матьє, геть подружнього тону, або ж нескінченні нарікання Андре, якій не таланило в житті. Цього разу шухляда була порожня, Даніель знов опустився у крісло й подумав:"Я виграв, вона вмирає від бажання знестися". Він був радий, що залишився на самоті: це давало змогу поглибити свою ненависть. "Їй-богу, Матьє одружиться з нею, — сказав собі він. — Але ж і мерзотник він, геть і не порадився з нею. Не варто, — перепинив себе він, сухо посміхнувшись. — Не варто його ненавидіти, хоча справедливих мотивів для цього й доста: у мене й інших вистарчить".
Марсель повернулася зі схвильованим обличчям.
— А якщо я й захочу дитину? Що це мені дасть? У мене й копійки немає, щоб поставити її на ноги самій, а він же не одружиться зі мною, хіба ви не знаєте?
Даніель здивовано підняв брови.
— А чому? — поспитався він. — Чому не може він з вами одружитися?
Марсель приголомшено глянула на нього, потім вирішила зареготатися.
— Таж Даніелю! Хіба ви не знаєте, які ми!
— Нічогісінько я не знаю, — відказав Даніель. — Знаю я лиш одне: якщо він хоче, потрібно тільки владнати обов'язкові для всіх формальності, й за місяць ви будете його дружиною. Чи це ви, Марсель, вирішили ніколи не виходити заміж?
— Було б жахливо, якби він одружився зі мною наперекір самому собі...
— Це не відповідь.
Марсель трохи розслабилася. Вона захихотіла, й Даніель второпав, що зробив хибний крок.
— Ні, справді, мені геть байдуже, чи зватимусь я пані Делярю, — сказала вона.
— Я впевнений у цьому, — хутко відказав Даніель. — Я хотів сказати: а якщо це єдиний спосіб зберегти дитину?
Марсель ніби аж приголомшили ці слова.
— Але... я ніколи не розглядала ситуацію з цього погляду.
Напевне, це була правда. Її завжди було важко змусити розглядати факти такими, які вони є насправді: її треба було носом тицьнути, а то вона знай роззявляла б рота на всі боки. Вона додала:
— Це... це мусіло прийти саме: шлюб — це рабство, й ми не хочемо його, ні він, ні я.
— Але ж дитину ви хочете?
Вона нічого не сказала. Момент був вирішальний; Даніель твердо повторив:
— Правда ж? Дитину ви хочете?
Одною рукою Марсель спиралася на подушку, а другу поклала на стегно. Потім підняла її й поклала на живіт, неначе в неї заболіло всередині; було в цьому щось химерне й чарівливе. Голосом самотньої душі вона промовила:
— Авжеж. Я хочу дитину.
От і все. Даніель замовк. Він очей не міг одвести від цього живота. Ворожа плоть, вгодована і щедра, справжнісінький ріг достатку. Йому спало на думку, що Матьє бажав її, й у ньому сяйнув короткий пломінь утіхи: наче він трохи вже й помстився за себе. Смаглява рука в перснях завмерла на шовку, притискаючись до цього черева. Що ж відчувала вона всередині, ця вгодована самка, яку пійняло сум'яття? Йому хотілося стати нею. Марсель глухо сказала:
— Даніелю, ви мене звільнили. Я... я не могла сказати цього жодній живій душі, врешті-решт, я почала вважати цю думку злочинною.
Вона тривожно глянула на нього.
— Вона ж не злочинна?
Він не зміг утриматися від сміху.
— Злочинна? Та це збоченство якесь, Марсель! Ви вважаєте свої бажання злочинними, тоді як вони цілком природні?
— Ні, я хочу сказати, по відношенню до Матьє. Адже це як порушення угоди.
— Вам потрібно відверто з'ясувати з ним стосунки, от і все.
Марсель не відповіла; здавалося, вона мізкувала над чимсь. Раптом вона пристрасно вигукнула:
— Якби в мене була дитина, то, клянуся вам, я не дозволила б їй перевести внівеч своє життя, як оце я перевела!
— Ви не перевели своє життя.
— Перевела!
— Таж ні, Марсель. Ще не перевели.
— Ні! Я нічого не досягнула й нікому я не потрібна.
Він не відповів: це таки була правда.
— Матьє я не потрібна. Якщо я віддам богу душу... він не дуже буде перейматися цим. Ви теж, Даніелю. Ви почуваєте велику приязнь до мене, для мене це найдорожче на світі. Та я вам не потрібна: радше це ви потрібні мені.
Відповідати? Заперечувати? Треба матися на бачності: схоже, в Марсель був черговий напад цинічного ясновиддя. Не кажучи і слова, він узяв її за руку і значуще стиснув.
— Дитина, — провадила Марсель. — Дитина, так, ось кому я буду потрібна.
Він погладив її руку.
— Про це й треба сказати Матьє.
— Та не зможу я.
— Але чому?
— Я зв'язана. Я чекатиму, поки він сам заговорить про це.
— Таж ви знаєте, що він ніколи про це не заведе мови: він просто не думає про такі речі.
— Чому ж це він не думає? Ви ж про це подумали.
— Не знаю.
— Що ж, тоді все залишиться, яким воно є. Ви позичите нам грошей, і я піду до лікаря.
— Ви не можете цього вчинити, — гостро вигукнув Даніель, — не можете!
Він хутко затнувся і недовірливо глянув на неї: цей дурнуватий крик вихопився у нього зопалу. Від цієї думки він аж похолов увесь, він ненавидів себе за те, що згубив контроль за собою. Він стиснув губи і, піднявши брови, надав своїм очам іронічного виразу. Та все було дарма; краще б її й не бачити; вона згорбилася, руки звисли по боках; вона чекала, млява і вичерпана, й так буде вона чекати цілі роки, до самісінького кінця. Йому подумалося:"В неї остатній шанс!", як нещодавно думав він і про себе. У віці від тридцяти до сорока років люди розігрують свій остатній шанс. Вона буде грати і програвати: за кількоро днів з неї буде всього лиш здоровезне тлусте нещастя. Цьому треба завадити.
— А якщо я сам побалакаю з Матьє?
Його затопила незмірна каламутна жалість. Він не почував ніякої симпатії до Марсель, вона була йому глибоко огидна, та жалість діймала його до живої душі. Він ладен був зробити що завгодно, аби тільки звільнитися від неї. Марсель підняла голову, вигляд у неї був такий, ніби вона вважає його причинуватим.
— Побалакати з ним? Ви? Таж Даніелю! Це неможливо!
— Можна було б сказати йому... що я вас зустрів...
— Де? Я ніколи не виходжу з дому. Та навіть якщо і припустити таке, то хіба б я стала ні сіло ні впало розповідати вам про все це?