Вона хутко смикнула ліктем і передпліччям, розтинаючи гаряче повітря кімнати зиґзаґуватим порухом.
— Я викликаю у вас огиду, — сказала вона.
Він силувано посміхнувся.
— Огиду? В мене? Марсель, вам довгенько доведеться шукати щось таке, що могло б викликати в мене огиду до вас.
Марсель мовчала, понуро похнюпивши носа. Врешті вона зізналася:
— Мені так хотілося тримати вас якмога далі від цього!
Вони замовкли. Тепер поміж ними постав іще один зв'язок, міцний, немов пуповина.
— Ви бачилися з Матьє після того, як він пішов од мене? — поспитав Даніель.
— Він телефонував мені пополудні, — шорстко відказала вона.
Вона вже зібралася на силі, вигляд у неї був насторожений, трималася штивно, ніздрі стиснуті; вона страждала.
— Він сказав, що я не дав йому грошей?
— Він сказав мені, що у вас їх немає.
— Вони в мене є.
— Є? — зачудовано перепитала вона.
— Авжеж, та я не хотів йому позичати. Принаймні перш ніж побачуся з вами.
Він трохи помовчав і додав:
— Марсель, треба їх йому позичати?
— Ну, — збентежено відказала вона, — не знаю... Вам видніше, чи є у вас така змога.
— Змога у мене є. Я маю чотирнадцять тисяч франків і можу розпоряджатися ними, ні в чому собі не відмовляючи.
— Тоді, звичайно ж, так, — сказала Марсель. — Так, любий мій Даніелю, позичте їх нам.
Запала мовчанка. Марсель бгала пальцями простирадло, і її важкі груди трепетали.
— Ви не зрозуміли мене, — мовив Даніель. — Я хотів сказати: чи в глибині душі хочеться вам, щоб я їх позичив?
Марсель підняла голову і здивовано глянула на нього.
— Чудний ви, Даніелю; у вас щось на думці.
— Звичайно... просто мені подумалося, чи радився Матьє із вами.
— Та звісно ж. Крім того, — з легенькою посмішкою додала вона, — ми не радимося, ви ж знаєте, як воно у нас: одне каже, що треба зробити те чи те, а друге заперечує, якщо не згодне.
— Авжеж, — відказав Даніель. — Знаю... Тільки вигідно це зазвичай тому, чия думка вже визначилася: другий же збитий з пантелику, і йому немає коли сформувати свою думку.
— Може, воно й так... — пробурмотіла Марсель.
— Я знаю, як поважає Матьє вашу думку, — сказав він. — Та я добре уявляю собі цю сцену: вона переслідує мене від самісінького полудня. Він, мабуть, набундючився, як завжди робить у таких випадках, а потім сказав, ковтнувши слину:"Гаразд! Ну, що ж, будемо вживати заходів". Вагань у нього не було, втім, він і не міг їх мати: він-бо чоловік. Тільки... чи не занадто поспішно все це? Хіба самі ви не повинні були б знати, чого вам хочеться?
Він знову нахилився до Марсель.
— Скажете, не так було?
Марсель не дивилася на нього. Вона обернула голову до умивальниці, й Даніель бачив її профіль. Вигляд у неї був понурий.
— Десь так, — відказала вона.
І дуже зашарілася:
— О господи! Давайте не будем про це, Даніелю, прошу вас! Мені... мені це не дуже приємно.
Даніель не зводив з неї очей. "Вона тремтить", подумалося йому. Та він ще не зовсім розумів, було йому до вподоби принижувати її чи принижуватися разом з нею. Він сказав собі:"Це легше, ніж мені здавалося".
— Марсель, — озвався він, — не замикайтеся в собі, благаю вас: знаю, як неприємно вам про це говорити...
— Надто ж із вами, — сказала Марсель. — Даніелю, ви так відрізняєтеся від усіх інших!
Отуди к дідьку, я її чистота! Вона знову здригнулася і притисла руки до грудей.
— Я не смію більше й дивитися на вас, — сказала вона. — Навіть якщо я й не стала огидна для вас, то мені здається, що я вас утратила.
— Знаю, — гірко сказав Даніель. — Арханґели легко лякаються. Послухайте, Марсель, не змушуйте мене більше грати цю кумедну ролю. В мені геть нічого немає від арханґела; я просто ваш друг, щонайкращий друг. І все-таки я повинен сказати своє слово, — докинув він твердо, — тому що здатен вам допомогти. Марсель, ви справді впевнені, що не хочете дитини?
Легеньке тремтіння пробігло через усе тіло Марсель, здавалося, воно хоче розсипатися на порох. Та ось дрож зненацька урвалася, так нічим і не завершившись, тіло осіло на краю ліжка, непорушне і важуче. Марсель обернулася до Даніеля; вона була червона, мов рак; та дивилася вона на нього без урази, з беззахисною заціпенілістю. Даніель подумав:"Вона у відчаї".
— Вам треба сказати тільки слово: якщо ви упевнені в собі, то Матьє отримає гроші завтра ж уранці.
Він майже бажав, щоб вона сказала:"Я упевнена в собі". Він дасть гроші, та й буде по всьому. Проте вона нічого не казала. Вона обернулася до нього, вигляд у неї був очікувальний; треба було йти до кінця. "Ого! — подумки жахнувся Даніель. — Їй-богу, в неї вдячний вигляд!" Як і Мальвіни, коли він давав їй чосу.
— Ви! — сказала вона. — Ви думали про це! А він... Даніелю, на цілому світі лише ви один переймаєтеся мною.
Він підвівся, сів біля неї і взяв її за руку. Млява, гарячкова рука, переповнена довірою: він мовчки тримав її у своїй долоні. Марсель начебто ладна була от-от розплакатися; вона втупилася в свої коліна.
— Марсель, невже вам байдуже, що вашу кровинку знищать?
Марсель втомлено поворухнулася.
— А ви що пропонуєте?
Даніель подумав:"Я виграв". Та втіхи від цього не відчував. Він задихався. Зблизька від Марсель таки тхнуло, він голову міг поставити в заклад; цей дух був нечутний і, власне кажучи, взагалі не був запахом, та здавалося, ніби вона запліднює все повітря довкола себе. А ще ж ця рука, що пітніє в його долоні. Він ледве стримався, щоб не стиснути її ще дужче, щоб не вичавити з неї ввесь той сік.
— Не знаю, що можна зробити, — трохи сухо сказав він, — потім подивимося. Зараз я думаю лише про вас. Якщо ця дитина у вас буде, то може стати нещастям, а може й таланом. Марсель, ви повинні про все гарно подумати, щоб потім не докоряти собі.
— Так... — відказала Марсель, — авжеж...
Вона дивилася в порожнечу з довірливим виглядом, од якого неначе аж помолоділа вся; Данієлеві спала на думку юна студентка, котру він допіру бачив на світлині. "Справді, вона була молода..." Та на цьому марному обличчі не хвилювали навіть відблиски молодости. Він зненацька випустив її руку й трохи відсунувся від неї.
— Подумайте, — наполегливо повторив він. — Ви справді впевнені?
— Хтозна, — відказала Марсель.