— Бажаєте столика, пане?
Вродливий молодик схилився перед ним із виглядом звідника.
— Та ні, шукаю тут декого, — відказав Матьє.
Молодик упізнав його.
— А, це ви, пане, — приязно сказав він. — Панна Лола вдягається. Ваші друзі в глибині зали, ліворуч, я проведу вас.
— Та ні, дякую, сам знайду. Людно сьогодні у вас.
— Авжеж, люду чимало. Голландці. Вони трохи галасливі, зате багато замовляють.
Молодик щез. Про те, щоб пройти поміж танцюючими парами, й думати годі було. Матьє зачекав: він слухав мелодію танґо й човгання підошов, дивився на повільне кружеляння цього мовчазного мітинґу. Голі плечі, голова неґра, зблиски білого комірця, розкішні зрілі жінки, багато добродіїв похилого віку, що танцювали зі збентеженим виглядом. Гострі звуки танґо пливли над їхніми головами: здавалося, музики грають не для них. "І нащо я прийшов сюди?" — подумав Матьє. Його піджак так вичовгався на ліктях, що аж лиснів, на штанях не було стрілок, танцював він кепсько і геть не вмів розважатися з виглядом поважного неробства. Йому зробилося незатишно: на Монмартрі, попри гостинність метрдотелів, ніколи не почуваєш себе затишно; в повітрі відчувається тривожна безнастанна жорстокість.
Спалахнули білі лампи. Матьє рушив через танцювальний майданчик услід за спинами, що почали розходитися навсібіч. У закутку стояли два столики. За одним із них, не дивлячись одне на одного, мляво розмовляли чоловік і жінка. За другим він угледів Бориса й Івіш, вони нахилилися одне до одного зі скупою ґраціозністю. "Наче двоє ченців". Говорила Івіш, вона жваво вимахувала руками. Ніколи, навіть у хвилини найбільшої довірливости з Матьє, не дозволяла вона собі такого виразу обличчя. "Які ж вони молоді!" — подумав собі Матьє. Йому захотілося обернутися й піти геть. Та він все ж таки підійшов, бо вже не міг зносити самотности, враження було таке, наче він підглядає за ними у замкову шпарину. Зараз вони завважать його, обернуть до нього ці холодні обличчя, які призначаються для батьків, для дорослих, і навіть у глибині їхніх сердець щось зміниться. Тепер він був майже поруч з Івіш, та вона його не бачила. Нахилившись Борисові до вуха, вона щось шепотіла. Івіш набрала виразу старшої сестри, — ледве-ледве, та все ж це було помітно, — й розмовляла з Борисом з чудовною поблажливістю. Матьє трохи збадьорився: навіть із братом Івіш не покидала своєї гри, вона грала дорослу сестру, ніколи вона не забувалася. Борис коротко засміявся.
— Пусте! — сказав він.
Матьє поклав руку на стіл. "Пусте". Це слово остаточно клало край їхній балачці, воно було немов остатня репліка роману чи театральної п'єси. Матьє дивився на Бориса й Івіш: вони здавалися йому такими романтичними.
— Вітаю, — озвався він.
— Вітаю, — підводячись, відказав Борис.
Матьє скоса зиркнув на Івіш: вона сиділа, відхилившись назад. Він бачив її бліді понурі очі. Справжня Івіш зникла. "А чому це справжня?" — роздратовано подумалося йому.
— Добрий вечір, Матьє, — сказала Івіш.
Вона не посміхнулася, проте й не мала подивованого чи розгніваного вигляду; скидалося на те, що вона знаходить його присутність цілком природною. Швидким жестом Борис показав на юрму.
— Завізно ж сьогодні! — задоволено мовив він.
— Еге ж, — відказав Матьє.
— Може, хочете на моє місце?
— Та ні, не турбуйтеся, поступитеся ним Лолі.
Він сів. Майданчик спорожнів, музик на естраді теж не було: ґаучо скінчили свої танґо, тепер їх повинен був замінити неґритянський джаз-оркестр "Hijito band".
— Що ви п'єте? — запитав Матьє.
Довкруг стояв гомін, Івіш була начебто не проти його товариства: Матьє був просякнутий вогким теплом, він радів щасливій переповненості цієї зали, завдяки якій почував себе людиною серед інших людей.
— Російську горілку, — відказала Івіш.
— Ви що, полюбили її?
— Вона ж міцна, — нічого не пояснюючи, сказала Івіш.
— А це що? — з почуття справедливости поспитав Матьє, киваючи на білу піну в Борисовій шклянці. Борис дивився на нього з приголомшеним веселим захопленням; Матьє трохи збентежився.
— Якесь мерзенне пійло, — сказав Борис, — коктейль тутешнього бармена.
— Ви замовили його задля чемности?
— Він вже три тижні товче мені про нього, хоче, щоб скуштував. Знаєте, він геть не вміє робити коктейлі. Він зробився барменом, тому що був штукарем. Каже, ніби це те ж саме ремесло, та він помиляється.
— Мені здається, вся заковика в шейкері, — сказав Матьє, — до того ж, коли розбивають яйця, то потрібна вправність.
— То краще вже зробитися жонґлером. Та я й не випив би його бридку мікстуру, якби сьогодні ввечері не позичив у нього сто франків.
— Сто франків? — утрутилася Івіш. — Таж у мене є гроші.
— В мене теж, — сказав Борис, — та це ж бармен. У бармена завжди треба позичати, — з відтінком педантичности пояснив він.
Матьє глянув на бармена. Той стояв за шинквасом, ввесь у білому, зі схрещеними на грудях руками, і незворушно палив цигарку.
— Хотілося б мені стати барменом, — сказав Матьє. — Мабуть, це так цікаво.
— Це дорого вам коштувало б, — сказав Борис, — ви все там порозбивали б.
Запала мовчанка. Борис дивився на Матьє, Івіш дивилася на Бориса.
"Зайвий я тут", сумно подумав Матьє.
Метрдотель простягнув йому карту шампанських вин: треба було зосередитися, в кишені у нього залишалося не більше п'ятсот франків.
— Віскі, — сказав Матьє.
І раптом він жахнувся з цієї ощадности і тоненького жмутка грошей, що завалявся у нього в гаманці.
— Зачекайте. Краще шампанського.
Він знову взяв карту. "Мумм" коштував триста франків.
— Воно вам припаде до смаку, — сказав він Івіш.
— Ні. Ну, та нехай, — подумавши, сказала вона. — Можна.
— Принесіть для нас "Мумм" із червоною стрічкою.
— Буду радий випити шампанського, — сказав Борис, — тому що не люблю його. Треба ж звикати.
— Ви обоє якісь кумедні, — сказав Матьє. — Завжди п'єте напої, яких не любите.
Борис розцвів од утіхи: він страх як любив, коли Матьє говорив із ним отаким тоном. Івіш стиснула губи. "Нічого не можна їм сказати, — невдоволено подумав Матьє. — Завжди один із них супиться". Вони сиділи тут, напроти нього, уважні й суворі, обоє по-своєму уявляли Матьє і хтіли, щоб він відповідав їхнім уявленням. Та уявлення не відповідали дійсності.