Школа над морем

Страница 41 из 62

Донченко Олесь

Гуркіт уже зовсім близько. Невідомий може розглядіти в темряві сиву бороду прибою. Але тієї миті сліпучий факел падає в кипучу морську безодню. Над головою струсонулося небо від нечуваного вибуху. Блискавка засліпила очі, грім упав на тім'я важучим чавунним молотом. Хлинула злива. Бурун накотився збоку і вдарив у борт. Одно весло вирвало з кочета. Човен здригнувся, завертівся і, перевернувшись, накрив собою невідомого. Але він устиг виринути. Він передбачав можливість такої аварії і заздалегідь скинув чоботи й частину одежі. Це його врятувало. Невідомий міг пливти. Але новий, ще сильніший бурун підхопив його і з сплою шпурнув на прибережне каміння…

Замолоду дід Савелій Чайка був не тільки рибалкою. Він часто ходив на полювання. Колись із товаришами він забив вовка. Звір упав, пронизаний кількома кулями. Його добивали поліном. Звір лежав бездиханний і нерухомий. Та коли мисливці відійшли від нього й посідали відпочивати, вовк несподівано підвівся і, хитаючись, побіг. Навздогін йому загриміли постріли. Було пізно. Звір зник у лісі…

Мабуть, отаку вовчу живучість мав невідомий. Цілу годину він відлежувався на березі, на камінні. Тоді сперся на лікті і став навколішки. Він поповз. Кожний новий рух віддаляв його від бурунів.

Знесилений, він упав і довго лежав. Потім перев'язав шматком сорочки розбиту ногу і спробував устати. Це йому не вдалося, і він знову поповз між скелями. Над ним зовсім низько грізно гарчав грім, гримів, гуркотом громив чорну юрбу хмар. У непроглядній темряві виросла раптом кам'яна стіна. Що це? Невже якась будівля?

Невідомий сунувся ліворуч, потім праворуч, але всюди його руки зустрічали кам'яний мур! У мозку невідомого майнула думка, що він потрапив у якусь пастку. Обмацуючи стіни, він несподівано зробив відкриття, що навколо сухо. Сюди не потрапляла жодна краплина дощу. Значить, угорі є якесь прикриття? Може, дах?

Невідомий прислухався. Далеко-далеко внизу ревло море. Але його гуркіт долітав сюди глухо, ледве чутно. Тоді стало зрозуміло — це печера. Невідомий ліг. Щось мулило в бік. Згадав — годинник! І тоді майнула остання думка: чому не було сигналу?

* * *

В гори йшло двоє — Олег і Максим. Стежка повзла вище й вище, то зникала. за поворотом, то знову з'являлась між скелями. В теплій бірюзовій блакиті хутко кружляли щури.

— Ех, ти ж!

Олег запитливо глянув на вожатого.

— Що?

Максим посміхнувся.

— Мій скарб кращий. Атож. Я кажу про казки, які я записую з народних уст. Чим справді не скарб? Ти уяви собі — столітня народна мудрість, справжні перлини живої творчості! А скарб пана Капніста, по-перше, не знайдений, по-друге…

— Ти ж дав слово нікому не казати…

— Пам'ятаю, пам'ятаю, нас зараз ніхто не чує. Даремно ти мені раніше не розповів про лист. Що ж до браунінга…

— Вже близько, — перебив Олег.

Незабаром обоє зупинились перед круглою широкою діркою між скелями. Олег розсунув кущі дерези і, нахилившись, пішов уперед. За ним — вожатий.

— Нічого собі, добра схованка, — сказав він, озираючись. — Ну, де ж твоя зброя?

Любий читачу, ти вже зрозумів, що Олег розповів Максимові всю історію про розшуки скарбу.

— Де ж револьвер? — повторив своє запитання вожатий. Але Башмачний не відповідав. Він розгублено стояв серед печери.

— Ось тут я поклав його… Під цією каменюкою… — нарешті пробурмотів хлопчина. Зненацька він зірвався з місця і швидко почав перевертати один за одним кожний камінь, який знаходив у печері. Потім мовчки глянув на Максима, спантеличений і спітнілий. Револьвер зник.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

Професор міжзоряної авіації знаходить браунінг на Марсі

З страшенною швидкістю Марс. наближався. Саме таке було почуття: ракета стоїть на місці, а заповітна криваво-червона планета мчить мені назустріч. Правда, вона тепер була вже не червона. У кругле віконце з прозорого кварцу я міг уже ясно бачити жовтогарячі рівнини пустинь, зелені плями рослинності і білу шапку снігів на полюсі.

Моя рука наче прикипіла до важелів керування, але очі жадібно вбирали в себе поверхню Марса. Я вже бачив те, що найбільше хвилювало мене протягом усього мого життя. Я бачив глибокі величезні провалля. Вони в усіх напрямках перерізали планету. Ось ці широкі тріщини багато років тому вважали у нас на Землі за канали. Я бачив уже світлі плями озер, бачив море… Але водних просторів було мало. Всюди жовтіли пустині.

Я був цілком готовий ступити на поверхню Марса. Не буду докладно розповідати, як відбулось саме приземлення (чи то пак примарсення!). Ракета сіла в море. Хвиля вдарила у віконця ілюмінаторів. Це була звичайна зелена морська хвиля, як у нашому рідному Чорному морі.

Та не встигли буруни перекотитися через ракету, як вона вже легко й блискавично мчала поверхнею моря, гострим носом ріжучи хвилі. Швидкість її зменшувалась дуже повільно, і я пильнував, щоб не наскочити на якийсь острівець чи скелю. Водночас я вперто, але поступово, сантиметр за сантиметром, випускав щит Цера. Нарешті чотирикутний сталевий щит закрив увесь ніс ракети. Це було могутнє гальмо. Швидкість зменшувалась з хвилини на хвилину. Буруни тепер чинили завзятий опір, стіною виростаючи перед щитом. Ще півгодини… Ще година… Ура! Ракета зупинилась! Вона тепер плавно хиталась на хвилях — ця металева сигара, міжзоряний корабель, чудесний витвір соціалістичної техніки!

Вкрай знеможений, я не знайшов у собі, сили, щоб підвестися, і тут же, в спокійному кріслі, міцно заснув. Я спав, мабуть, дуже довго. Мене розбудив якийсь стукіт і шкрябання об металеву поверхню ракети. Схопившись, я кинувся до ілюмінатора. Ракета й досі спокійно коливалась на хвилях. Як і раніше, був день. Може, це вже був новий день — я не знаю. Я встиг помітити легенький плюскіт за кілька кроків від ілюмінатора. Вдалині майорів берег. Я сів за важіль. Голова в мене була ясна, я почував себе чудово. Натиснув кнопку і почув легенький вибух. Ракета плавно і швидко попливла вперед.

Біля берега я загальмував з допомогою щита Цера і почав готуватися до виходу на повітря. Повітря! Воно тут розріджене, і я заздалегідь одягнув скафандр із спеціальної тканини абецеї. За півгодини я відгвинтив покришку і до пояса висунувся з ракети. І знову я помітив в кількох кроках легенький плюскіт. Було таке враження, наче якісь істоти блискавично гулькнули в воду, ховаючись від моїх очей.