Олег блукав між скелями, перелазив через каміння, милувався згори на блакитне велетенське полотнище моря. Він уже роздивився знахідку. Револьвер був незаряджений. Але це ніяк не міняло становища, Олег розумів, що зброю треба віддати. Кому? Ну, звичайно, прикордонникам.
Треба сьогодні ж після уроків піти до начальника прикордонної застави і розповісти про Кажана, про його сигнали.
Тепер уже Олегові було зрозуміло, що Кажан — ворог, що він має зв'язок з невідомими, він їх переховує, він сигналізує їм темними ночами. І ті невідомі, безумовно, шпигуни й диверсанти.
Гостра тривога мучила Олега. Як добре, що він у свій час уже розповів начальникові застави про невідомого в комірчині і про Кажана!
Звісно, можна б віддати револьвер і Василеві Васильовичу, а він уже сам би передав його куди треба. Але…
Тут втрутилося оте маленьке "але". Справа в тому, що після правдивого Олегового оповідання виникне запитання: "А що ти, хлопче, робив уночі на горищі?" Признатися, що шукав скарб? Нізащо! Соромно. Інша річ, коли б він відшукав скарб. Тоді Олег був би героєм. Так принаймні думав сам Олег Башмачний. Але тепер, коли хлопця спіткала невдача, говорити правду про свої розшуки — це значить накликати на свою голову насмішки всіх школярів. Вони-то вже обов'язково довідаються про все! А насмішок Олег боявся більше над усе.
Тут з'явилася нова думка. Чи не краще буде спочатку розповісти про все Максимові? Якщо його попросити, то він нікому з школярів не розповість про те, як Олег шукав скарб. А з ним уже піти й до начальника прикордонної застави.
Мабуть, так треба й зробити. А поки що револьвер треба десь сховати. Не йти ж з ним у школу! Ну, а після уроків удвох з Максимом — до прикордонників! Ото, мабуть, здивується начальник застави, коли Олег покладе перед ним на стіл чорний браунінг!
Незабаром Олег натрапив на печеру. Вхід до неї ховався в кущах дерези, і, хоч недалеко звивалася стежка, печера була добре прихована від людських очей. Олег зрадів. Кращого місця, де б заховати зброю, не можна було і знайти. В печері стояла півтемрява, було затишно й пахло вогкістю. Хлопець поклав у куточку револьвер і навалив на нього камінь.
"Тут можна гарно гратися в червоних партизанів, — подумав Олег. — Коли тут буде партизанський штаб, білі його ніколи не знайдуть".
Взагалі це був чудовий закуток, але Олег дуже помилявся, коли гадав, що печеру відкрив тільки він і що вона належатиме тільки йому одному.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
Про бурю на морі, про невідомого і зниклий браунінг
Сонце припікало, наче влітку, і море, схоже на іскрометний сапфіровий килим, ледве дихало — спокійне, заколисане синявою й гарячим сонячним промінням. Усе віщувало чудову годину, але дід Савелій ще ранком, випроводжаючи дочку на море, подивився вгору і сказав:
— Задуха. Дощ буде! Га? Чую, чую. Та ще й який дощ! Гроза…
Дід Савелій Чайка не помилився. Перед заходом сонця на обрії почали скупчуватись хмари. Хмари росли, поглинули вечірнє сонце, і тільки над тим місцем, де воно кануло в безодню, довго тремтіло й мінилось сяйво — рожеве, зелене, жовтогаряче. Останній зелений промінь довго не хотів умирати. Він вихопився a чорної навали хмар і високо приснув у небо. Та хмари здіймалися вище й вище, задушливою бавовною повзли над морем. Промінь на заході зблід, востаннє затремтів і непомітно розтав.
Ніч надходила чорна, волохата. Опівночі, наче зірвавшися з цепу, дмухнув широкий і погнав на берег високі буруни. Море заревло, запінилось. Десь далеко, аж на обрії, блиснув промінь прожектора на сторожовому катері, але й промінь, здається, захлеснули розлючені хвилі і непроглядна ніч.
Невеликий човен танцював на гребенях високих хвиль. Це був відчайний танець, танець горіхової шкаралупи в морі. В човні сиділа людина. Сказати "сиділа" буде не зовсім точно. Правдивіше — людина стояла навколішках і з усіх сил боролася з бурунами. Човен повільно, але впевнено йшов до берега.
Людина гребла двома веслами, не звертаючи, здається, жодної уваги на холодні струмені, що раз у раз хлюпали за комір.
Невідомий був зовні цілком спокійний. Тільки коли вдалині широке проміння прожектора пронизало темряву, він мимоволі низько нагнув голову і навіть на мить перестав гребти. Невідомий знав — прожектор стоїть на катері прикордонної охорони. Він знав — коли сліпуче проміння хоч краєчком зачепить його човен, тоді — кінець. Він не зможе втекти від швидкохідного радянського катера, озброєного кулеметами.
Невідомий напружено вдивлявся вперед, у темряву. Він скрипів зубами — і від неймовірних зусиль, які робив веслами, і щоб подавити неспокій і тривогу, які з кожною миттю дужче й дужче прокидалися в ньому.
— Жодного вогника! — хрипло вимовив він. — А, ч-чорт!..
Човен ледве не перевернувся. Бокова хвиля вдарила несподівано.
— А, ч-чорт!..
І знову човен то злітає на гребінь хвилі, то з розгону кидається вниз, у чорну кипучу яму.
Невідомий знав, що до берега лишилось кілометрів два. Він був прекрасним гребцем. Останні три місяці минули в щоденному упертому тренуванні. Два кілометри — це дурниці, але море скаженіє з кожною хвилею дужче й дужче. І ця відстань здавалась тепер невідомому довжелезним шляхом, який не вистачить сил пройти.
Найбільше ж турбувало те, що з берега немає умовного сигналу. Жодний вогник не блимав у тому боці, де має бути велике рибальське селище Слобідка.
Блакитне проміння прожектора знову пронизало нічний морок. Невідомий тривожно озирнувся і з останніх сил наліг на весла. Проміння пройшло ліворуч, не зачепивши човна.
Вдалині чути було глухий гуркіт, наче далекі гарматні постріли. Невідомий знав, що означає цей гуркіт. Давно вже він прислухався до нього жадібно й нетерпляче. Це морські буруни з силою штурмують скелястий берег. Берег! Він наближається й наближається. Це надає невідомому нової сили. Він уже не думає про те, що зустріне його на березі. Аби швидше скінчилося гойдання на хвилях, ця вперта боротьба з розлюченою стихією! Проміння прожектора знову й знову мацає морську бурхливу поверхню. І кожного разу невідомий мимоволі пригинається і щулиться, наче вовк, що почув над собою занесену сокиру. Хіба він і справді не є хижий і небезпечний звір, який повзе на череві і підкрадається до теплої кошари?