Берег був високий, глинястий і непривітний. Недалеко росли якісь незнайомі мені дерева з червонуватими стовбурами і вузьким, стрілчастим листям. За кіло-метр-два я побачив озеро. Воно було дуже довге, воно перетинало руду рівнину і тяглося аж до обрію. Я вирішив зробити невеличку подорож до цього озера. Кисневий апарат збоку скафандра працював чудово, і я йшов легко й хутко.
Я не можу розповісти про ті почування, які охопили всю мою істоту. Я був першою людиною, яка відвідала Марс! Правда, двадцять шість років тому з Землі знявся в ракеті славетний Бруно Ціоні з своїм учнем Демидом Семиряжком. Але й досі невідомо, що з ними сталося. Чи досягнув їхній міжзоряний корабель Марса? Найбільш імовірно, що обидва аргонавти стали жертвою якоїсь невідомої катастрофи.
Я стояв на березі озера. Скраю, на мілині, ледь коливались червоні водорості, а далі темніла глибочінь. Ніде не видно було ніяких живих істот. Чи існують вони на Марсі?
Мороз пробіг у мене по спині. Я згадав про свою ракету, кинуту напризволяще біля берега. Правда, я спустив надійний якір, але чи знаю я, що може трапитись під час моєї відсутності з міжзоряним кораблем?
Я стрімголов кинувся бігти. І тут уперше мене охопило те неприємне почуття, коли всією істотою відчуваєш, що за тобою невпинно стежать чиїсь невидимі пильні очі. Поспішаючи вздовж озера, я мимоволі озирнувся на спокійну, наче застиглу воду і побачив кілька десятків кругів, які швидко розбігались на всі боки. Наче хтось тільки-но кинув камінці. Я не чув ніякого плюскоту, але був уже переконаний, що саме звідти, з глибини озера, за мною стежать настирливі, невідступні очі.
Я звернув ліворуч і побіг глинястою рівниною навпростець у той бік, де була ракета. Відбігши досить далеко від озера, я зупинився й озирнувся знову. Приблизно за півтора кілометра (саме там, де я тільки що був) на сонці вилискували чорні істоти. Я миттю притулив до очей бінокль. І тоді побачив тварин так близько, наче вони були за кілька кроків від мене.
Тварин. Так я назвав їх спочатку. Але за хвилину вже був певен, що маю справу з розумними створіннями, які ведуть на мене правильний наступ. Їхні рухи здалека були надзвичайно схожі на жаб'ячі стрибки. Невідомі істоти підтягали довгі задні ноги до коротких передніх, потім піднімались на задніх ногах, робили рух уперед, витягувались і знову опускались на передні ноги. (Може, точніше було б сказати — руки. У свій чудовий бінокль я міг добре розглядіти вже тоді довгі розвинені пальці з перетинками для плавання.)
Але це були не стрибки. І не кроки. І не плазування. Коли хочете, тут було дещо і від плазування, і від кроку, і від стрибків. Це був повільний, розмірений, але невпинний методичний рух уперед.
Довгасте тіло невідомих істот мало круглу кулеподібну голову, знову-таки де в чому схожу на жаб'ячу. Може, цю подібність викликали пара вирячкуватих очей та довгаста лінія рота. Істоти йшли правильним півколом. За першим рядом — другий, за другим — третій… Їх було не менше кількох сотень. На сонці їхня чорна шкіра вилискувала, наче лакова, але коли істоти в своєму русі піднімались на задні ноги, огидно біліло черево.
Нема чого казати, що появу такої кількості тварин я зустрів не тільки з цікавістю. У мене. прокинувся страх за своє життя. Гостре почуття небезпеки пронизало мене. Я знову кинувся бігти і потрапив до ракети вчасно. Кілька десятків тварин обліпили металеву оболонку міжзоряного корабля. Це були такі самі чорношкірі істоти, які наступали на мене від озера. Раз у раз у повітрі миготіли їхні білі черева. Круглі голови на довгастих і гнучких, як у морських левів, шиях зацікавлено крутились на всі боки.
Це, безсумнівно, були володарі планети — марсіани. Значна частина їх тісним колом оточила відкритий вхід до ракети. Почувши мої швидкі кроки, істоти втупили в мене вирячкуваті чорні очі і повільно, одна за одною, зникли у воді. Незважаючи на розрідженість повітря, марсіани, здавалось, чудово себе почували як у воді, так і на суходолі. Але широкі перетинки на довгих пальцях їхніх рук і ніг і короткий, веслоподібний, як у бобрів, хвіст говорили за те, що рідна стихія цих істот — вода.
Я хутко піднявся по драбині і за кілька секунд був у каюті ракети. Я почав уже загвинчувати люк, коли почув за спиною звук, схожий на шльопання босих ніг по підлозі. У двох кроках від мене на задніх лапах стояв марсіанин. Довгий рот його був напіввідкритий, я бачив дрібні білі зуби і червоний язик. Я встиг ще помітити на тому місці, де мають бути вуха, дві довгасті щілини, які то відкривались, то стулялись. Зябра!
Не встиг я поворухнутись, як марсіанин відштовхнув мене, відкрив люк і зник.
Я розгублено озирнувся. І тут побачив револьвер. Він лежав на моєму шкіряному кріслі. Це був браунінг. Він ніколи раніше мені не належав. Мої два автоматичних швидкостріли були зі мною. Але цей… непроханий браунінг! Звідки він узявся? Хто його приніс і поклав на моє пілотське крісло?
Сліди мокрих пальців з перетинками вели просто до крісла й повертали назад. Несподівано химерна думка блиснула в моїй голові.
"Ні, це неможливо! Це неможливо!" — мурмотів я сам собі в той час, коли вже був певний, що розв'язав загадку. Цей браунінг належав колись тим хоробрим, які перші прибули на Марс і, мабуть, загинули внаслідок якоїсь катастрофи або… або були знищені марсіанами… О Бруно Ціоні і Демид Семиряжко! Я натрапив на певний знак, що ви були тут! Цей револьвер тримали ваші руки, і, можливо, ви загинули, відстрелюючись до останнього патрона від навали білопузих земноводних марсіан.
Я уважно оглядав браунінг. Він, здавалось мені, ще носив на собі вогкі сліди від холодних довгих пальців з перетинками…
Навіщо ж марсіанин приніс мені цей револьвер? Чи не хотів він цим повідомити мене про те, що люди вже колись відвідали Марс? У всякому разі це був дружній вчинок з боку марсіанина. Дружній вчинок? А може, навпаки? Може, це попередження, що, коли я не відступлю з планети, від мене теж залишиться тільки холодний іржавий револьвер?
Мої міркування перервали крики на березі. Я вперше чув, як кричали марсіани. Ці звуки були схожі на рев морських левів. Я кинувся загвинчувати покришку і зробив це вчасно, бо незабаром почулися глухі удари по металевій оболонці. Можливо, що марсіани били ракету великими каменюками. "Ось тобі й дружні вчинки, — подумав я. — Оболонка хоч і міцна, але…"