— Вона — моя мати! — гордо відповів Сашко.
— От задавака! — засміявся Башмачний. — Матері дали орден, а ти ніколи нічого не одержиш за свої віршики! Чого ж тут героя розігрувати!
Олег відійшов з гордо піднятою головою. Він не міг витримати, що всі так вітають Сашка. Заздрощі пекли серце. І чому не він син героя праці, орденоносця? Олег не міг спокійно чути слово "геройство". Він хотів слави, хотів бути героєм!
Суперечка з Башмачним не вплинула на піднесений Сашків настрій. Звісно, досадно хлопцеві. Така вже в нього вдача. Звичка така — до всіх чіплятися. І товариші теж сказали: "Йому досадно…"
Сашко все шукав у юрбі учнів Галину. Нарешті він побачив її. Дівчинка сиділа в куточку на лавці й задумливо їла бублик. Сашко підійшов до неї й сів поруч.
— Чула, Галино? — спитав він. — От яка в мене мати! Так мені радісно, Галино, що я не знаю, що б і робив. І співати хочеться, і наче на крилах полетів би високо-високо… Ось побачиш, напишу про це вірша. Такий буде вірш, як пісня.
Він здивовано замовк. Галина не відповіла йому. Вона сиділа, повернувши від нього вбік обличчя. Що трапилось?
— Галино, — пошепки тривожно покликав він. Дівчинка не ворухнулась. Тоді він обережно повернув її голову до себе.
— Галинко… Що з тобою?
По її щоці котилася прозора тремтяча сльоза. Він не розумів, що сталося.
— Галинко, може, я що сказав? — допитувався пін. — Може, негарне що?..
Галина мовчки похитала головою. Ні, він нічого поганого не сказав. Вона взяла так само мовчки з його рук газету й дивилась на портрет його матері. З широкої газетної сторінки посміхалось обличчя знатної рибачки Марини Чайки.
Вона була в теплій хустці, її кінці закривали Марині плечі. На грудях красувався орден.
Зненацька Галина уривчасто промовила:
— А моя… моя мати поїхала…
Сашко стурбувався:
— Куди?
Галина гірко, як доросла, махнула рукою:
— В місто. Вона хвора… Так… Тяжко захворіла. Я тепер без матері…
Хлопець притих. У Галини велике горе. Її мати поїхала в місто, вона хвора, поїхала лікуватись. І якщо Галина отак сумує і хвилюється, то, напевне, знає, що з матір'ю може трапитись нещастя.
— Операція, мабуть, не допоможе, — промовила Галина, — і тоді…
Вона не доказала, та хлопчина зрозумів і без цього, що — тоді.
Йому стало невимовно жалко Галину. Було ніяково, що ось він показує їй портрет своєї матері, радіє в той час, як у неї таке тяжке горе. Як же її втішити?
На віях дівчинки забриніли сльози, вона прошепотіла:
— Мабуть, я її вже ніколи не побачу…
Цього ж часу на другому кінці коридора сидів у задумі Олег Башмачний. Він уже каявся, що присікався до Сашка. У нього заворушилося сумління — і навіщо справді займати свого товариша? Зубрьожник він? Ну й нехай! Задавака! Нехай! А може, це тільки так здається, може, він і не задавака. А що пише вірші, то це його справа. У кожного свій шлях. Чайка хоче бути поетом, а він, Олег Башмачний, капітаном криголама і взагалі героєм Арктики. Сашка Чайку можна навіть пожаліти, бо ж він, наприклад, нічого не знає про чудовий скарб і ніколи-ніколи не буде героєм.
Ні в якому разі не можна сказати, що Олег зіпсований і злий хлопець. Навпаки, він дуже часто буває у такому доброзичливому настрої, як зараз. Коли його й виводить що з рівноваги, то це настирлива думка стати героєм. Коли ж на цьому шляху в Олега виникає якесь цікаве рішення, він робиться навіть ласкавим. Так і зараз. Він розв'язав одне дуже важливе питання і був такий радий з цього, що міг би обняти того самого Сашка, з якого тільки-но глузував. Йому захотілося навіть зробити зараз щось таке гарне-гарне, сказати комусь дуже ласкаве слово. Мимо проходив карапуз, мабуть, з першого класу.
— Гей, малюк, як звати? — спитав його Олег.
Карапуз зупинився, подивився на незнайомого здоровила (Олег здався йому таким великим, як каланча) і процідив крізь зуби:
— Кирюха. А по батькові Федорович.
— Кирюха Федорович, значить? Ось що, Кирюхо. Хочеш пувичку? Хороша пувичка, залізна. А гумку — витирати чорнило? А наконечник для олівця? А пробку для пугача?
Кирюха Федорович після кожного запитання ствердливо кивав головою. Але в його очах ясно позначалась недовіра до цього незнайомого старшокласника, який, дуже можливо, має намір або пожартувати, або вчинити якусь неприємну штучку.
Малюк, може б, і втік уже, проте й тікати страшно — в цього парубчака такі довгі ноги, що враз наздожене. Отже, він вирішив, що краще вже смирно стояти й відповідати на всі запитання. Але недовіра змінилась у нього неприхованою радістю, коли Олег вручив йому всі чотири речі. Малий узяв і пувичку, і гумку, і наконечник і вже, звичайно, ніяк не міг відмовитись від пробки для пугача.
Кирюха Федорович був такий захоплений і спантеличений несподіваним багатством, що забув навіть подякувати і стрілою полетів у свій клас хвалитися здобутим скарбом. Олег подивився йому вслід і посміхнувся.
Питання, яке розв'язував Олег, було таке: де ж далі шукати скарб? У комірчині його немає, і коли не вважати на волосатого незнайомого, там взагалі нічого немає цікавого. Та й незнайомий уже десь зник. Не буде ж він, справді, залишатись у школі, коли його схованку вже викрито і йому загрожує небезпека бути спійманим! Провалився — накивав п'ятами!
Учора, відразу ж після уроків, Олег обслідував підвал під школою. Він зайшов із саду й непомітно спустився туди крізь розбите вікно. В підвалі було холодно, а в кутку купою лежала картопля, в другому — бите скло, цегла. В сутінках Олег уважно обмацав стіни, шукаючи закапелків. Нічого підозрілого. Та й не дуже тут підходяще місце для скарбу. Закопай, приміром, килим, то він за місяць згниє. Ні, не в землі треба шукати скарб пана Капніста. Не в підвалах. Де ж?
Може, ще є в школі потайні комірчини з низькими дверцятами? Може, де є ніша, в ній важкі залізні двері, а за дверима…
Ясно, що повинно бути за такими дверима. Про це можна довідатися, наприклад, з казок. Але треба визнати, що ті пригоди, які трапляться далі з Олегом, далеко цікавіші за казку. До того ж, усе це не вигадки, а справжні, правдиві події.
Непереможна цікавість тягла Олега до низеньких дверцят комірчини, де хлопець побачив невідомого. Башмачний вибрав зручну хвилину й пішов на другий поверх. Замка на дверцятах уже не було. Олег сіпнув їх до себе, вони відчинилися, хлопчина обережно зазирнув усередину. Комірчина й справді, як казав Данилич, була тепер порожня. Залишилась там тільки стара каліка-парта. Коли Олег хотів уже повертатися назад, його погляд зупинився на драбині, що вела на горище.